| Юрій Білоконь, голова постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків |
У різних правових системах питання застосування заходів забезпечення позову під час третейського розгляду (арбітражу) вирішується по-різному
Зокрема, в окремих країнах такі заходи може застосовувати державний суд за заявою позивача, навіть якщо сам спір розглядається арбітражем.
Водночас така модель має певні недоліки. Основний з них полягає в тому, що докази у справі зосереджені в арбітражному суді, тоді як рішення про забезпечення позову ухвалює інший орган — державний суд, який може не мати повного доступу до матеріалів справи.
З огляду на це законодавство багатьох держав еволюціонувало в напрямку надання арбітражним судам повноважень самостійно застосовувати забезпечувальні заходи. При цьому їхні рішення, як правило, підлягають виконанню за сприяння державних судів.
У таких правових системах позивачу часто надається можливість самостійно обрати, до якого органу звернутися: державного суду чи арбітражного. Такий підхід дає змогу поєднати оперативність арбітражу з ефективністю механізмів примусового виконання, що забезпечуються державою (див. коментар до Закону «Про третейські суди» за загальною редакцією Ю.В. Білоусова та П.В. Куфтирєва).
В українському законодавстві питання забезпечення позову під час третейського розгляду врегульовано положеннями Закону «Про третейські суди» та ЦПК України.
Відповідно до ст. 40 Закону «Про третейські суди» якщо сторони не домовилися про інше, третейський суд може за заявою будь-якої сторони розпорядитися про вжиття стороною таких забезпечувальних заходів щодо предмета спору, які він вважає необхідними, з урахуванням положень цивільного та господарського процесуального законодавства. Третейський суд може витребувати від будь-якої сторони надати належне забезпечення позову у зв’язку з такими заходами.
Забезпечувальні заходи, згідно із Законом «Про третейські суди», мають такі важливі ознаки:
- ці заходи є тимчасовими за своєю природою і не можуть замінити процесуальних форм захисту порушених прав;
- заходи обмежені предметом спору, про який йдеться;
- під час третейського розгляду вжиття забезпечувальних заходів третейським судом має приватноправовий характер (оскільки ухвала не є обов’язковою для осіб, які не є стороною третейського розгляду);
- мають враховуватися вимоги щодо забезпечення позову, визначені ЦПК та ГПК України.
Отже, виникає питання можливості примусового виконання ухвали третейського суду про забезпечення позову в разі відмови зобов’язаної сторони виконати її добровільно.
У Законі «Про третейські суди» та/або Законі «Про виконавче провадження» відсутні положення, відповідно до яких ухвала третейського суду про забезпечення позову є виконавчим документом.
Згідно з п. 1 ч. 1 Закону «Про виконавче провадження» підлягають примусовому виконанню виконавчі листи та накази, що видаються судами в передбачених законом випадках на підставі рішень третейського суду.
Процесуальні закони (ГПК та ЦПК України) не містять положень, які передбачають видачу виконавчих документів на примусове виконання ухвал третейського суду.
Аналіз судової практики вказує на те, що державні суди видавали виконавчий документ на ухвали третейських судів про забезпечення позову з посиланням на положення процесуального закону, які регулюють питання видачі виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду.
Так, зокрема, у справах № 824/48/24, № 824/80/23 Київський апеляційний суд видав виконавчий документ на примусове виконання ухвали Постійно діючого третейського суду при Торгово-промисловій палаті України про забезпечення позову (https://reyestr.court.gov.ua/Review/120114361, https://verdictum-pro.ligazakon.net/document/118225454?links_npa=T041701%20436). У справі № 873/245/21 Північний апеляційний господарський суд видав наказ на примусове виконання ухвали Постійно діючого третейського суду при Асоціації українських банків (https://reyestr.court.gov.ua/Review/102888900).
Водночас існують судові рішення, в яких викладена позиція, відповідно до якої чинне процесуальне законодавство України не передбачає видачу виконавчих документів на примусове виконання ухвал третейського суду про забезпечення позову (викладена в ухвалі Івано-Франківського апеляційного суду у справі № 03-02/0024 ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/117365298 ), Центрального апеляційного господарського суду у справі № 876/16/25 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/132782247).
Законодавча можливість вжиття заходів забезпечення позову, який розглядається у третейському суді, передбачена ЦПК України. При цьому такі заходи вживає державний суд без врахування умов та обмежень, що встановлені для третейського суду у ст. 40 Закону «Про третейські суди».
Звернення до державного суду із заявою про забезпечення позову не розглядається як відмова сторін від третейської угоди і не впливає на розгляд справи по суті в третейському суді. Подібний підхід закріплений, зокрема, в Європейській конвенції про міжнародний арбітраж 1961 року, яка прямо передбачає, що звернення до державного суду з метою отримання забезпечувальних заходів не означає відмову від арбітражного розгляду спору.
Згідно з ч. 3 ст. 149 ЦПК України за заявою сторони у справі, яка передана на розгляд третейського суду, суд може вжити заходів забезпечення позову в порядку та з підстав, встановлених цим Кодексом.
До заяви про забезпечення позову у справі, яка передана на розгляд третейського суду додаються:
- копія позовної заяви до третейського суду;
- документ, що підтверджує подання такої позовної заяви;
- копія угоди про передачу спору на вирішення третейського суду.
Заява про забезпечення позову у справі, яка передана на розгляд третейського суду, подається до апеляційного суду за місцем розташування третейського суду, місцем перебування відповідача або його майна за вибором заявника (ч. 3 ст. 152 ЦПК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 153 ЦПК України заява про забезпечення позову розглядається судом не пізніше від двох днів із дня її надходження без повідомлення учасників справи (учасників третейського (арбітражного) розгляду), крім випадків, передбачених ч. 5 цієї статті.
Розгляд питання про забезпечення позову здійснюється за правилами ЦПК України незалежно від суб’єктного складу.
Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду 8 серпня 2019 року розглянув апеляційну скаргу акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі – АТ «Укрсоцбанк») на ухвалу Київського апеляційного суду від 10 червня 2019 року у справі за заявами Фірми «Т.М.М.» та ОСОБА_2 про скасування заходів забезпечення позову, вжитих на виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» від 1 квітня 2019 року у справі за позовом АТ «Укрсоцбанк» до Фірми «Т.М.М.», ОСОБА_1 про стягнення заборгованості, та виснував таке: «Можливість вжиття державним судом України забезпечувальних заходів у справах, що розглядаються третейським судом, передбачена виключно положеннями Цивільного процесуального кодексу, а саме – частиною 3 статті 149 ЦПК України, яка встановлює, що за заявою сторони у справі, яка передана на розгляд міжнародного комерційного арбітражу, третейського суду, суд може вжити заходів забезпечення позову у порядку та з підстав, встановлених цим Кодексом. При цьому здійснення таких заходів у порядку господарського судочинства законодавець не передбачив. Воднораз норми ЦПК України не містять будь-яких обмежень щодо суб’єктного складу при розгляді питань, пов’язаних із забезпеченням позову у третейських справах, що не перешкоджає розгляду заяв про вжиття судом забезпечувальних заходів у справах, що розглядаються третейським судом, де сторонами є виключно юридичні особи» (https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/sud_pract/Oglyad_KCS_tret_sud.pdf).
Залишається дискусійним питання щодо можливості вжиття заходів забезпечення позову після розгляду справи третейським судом та прийняття рішення у справі.
У згаданій постанові від 8 серпня 2019 року Верховний Суд виклав позицію, згідно з якою вжиття заходів забезпечення позову можливе і на стадії після прийняття рішення третейським судом. Верховний Суд зазначив: «Ч. 6 ст. 431 ЦПК України, яка передбачає можливість вжиття судом за заявою особи, на користь якої ухвалено рішення, заходів, передбачених ст. 150 ЦПК України, має спільну правову природу та спільну правову мету із процесуальними нормами, що регулюють питання забезпечення позову, оскільки вони спрямовані на збереження статус-кво між сторонами та забезпечення можливості виконання рішення суду. До такого висновку Верховний Суд доходить, системно проаналізувавши зміст вказаних норм права, їх розміщення у відповідних розділах ЦПК України. При цьому застосування приписів частини шостої ст. 431 ЦПК України до рішень третейських судів є можливим, зокрема, і з огляду на положення пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», відповідно до якої рішення третейського суду належить до рішень, що підлягають примусовому виконанню. Крім того, необхідно брати до уваги, що ст. 431 ЦПК України міститься у розділі ЦПК України, що регулює процесуальні питання, пов’язані з виконанням як судових рішень у цивільних справах, так і рішень інших органів (посадових осіб)».
Під час розгляду справи, в якій розглянута апеляційна скарга АТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», на ухвалу Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2019 року про скасування заходів забезпечення виконання рішення Постійно діючого третейського суду при Всеукраїнській громадській організації «Союз інвесторів України» від 1 квітня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 6 березня 2020 року виклав іншу позицію, відповідно до якої «провадження у справах про надання дозволу на примусове виконання рішень третейських судів (гл. 4 розд. IX ЦПК України) взагалі не передбачає механізму забезпечення виконання рішень третейських судів шляхом вжиття судом передбачених ст. 150 ЦПК України заходів, тоді як забезпечення виконання рішень судів або рішень міжнародного комерційного арбітражу допускається на підставі відповідних норм ЦПК України (ч. 6 ст. 431, ч. 3 ст. 477 ЦПК України). Враховуючи зазначене, колегія суддів доходить висновку, що ч. 6 ст. 431 ЦПК України не наділяє суди повноваженнями вживати заходи, передбачені ст. 150 ЦПК України, з метою забезпечення виконання рішення третейського суду».
Отже, за наявності угоди про передання спору на вирішення третейського суду та з урахуванням обставин справи зацікавлена особа може обрати порядок реалізації інтересу в забезпеченні позову: в межах третейського розгляду відповідно до Закону «Про третейські суди», регламенту третейського суду, або ж звернутися до державного суду в порядку, передбаченому ЦПК України.
Джерело: https://pravo.ua/zabezpechennia-pozovu-pid-chas-treteiskoho-rozhliadu/
