Про застосування ст.360-7 ЦПК та інших аналогічних статей процесуальних кодексів

Актуальні питання здійснення правосуддя в Україні

//Юридичний Вісник України. – 2013.02.02. – № 5

 Микола ГУСАК, суддя Верховного Суду України, заслужений юрист України.

Марія АРТЕМЕНКО, судовий розпорядник служби судових розпорядників Верховного Суду України

У наші дні очевидним видається той факт, що майже кожне внесення змін до чинного законодавства спричиняє спектр похідних питань, які, виникаючи, стимулюють активність юридичної думки. Це стосується і законів, пов’язаних з функціонуванням судової влади. Настає пора своєрідного засіву соціального ґрунту і від того, які зерна будуть у нього кинуті, і залежить майбутнє судової системи України. Наразі досить актуальними є питання, які стосуються об’єктивної незалежності суддів при здійсненні правосуддя. Цей аспект видається вкрай важливим у контексті застосування принципу верховенства права. Невипадково дослідження тих чи інших аспектів цього питання у фаховій юридичній літературі традиційно не оминається, а, навпаки, з кожним роком тільки посилюється. Спробуємо надати огляд ситуації, що наразі склалася в державі у контексті цього сегменту дослідження. Досвід країн романо­германської сім’ї

 Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453­VI статтю 244-­2 Кодексу адміністративного судочинства України було викладено в новій редакції, зокрема, частина 1 статті встановлює, що рішення Верховного Суду України, прийняте за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно­правовий акт, що містить зазначені норми права, та для всіх судів України. Суди зобов’язані привести свою судову практику у відповідність з рішенням Верховного Суду України.

Аналогічні ч.1 ст.244­-2 КАС України за змістом норми містяться і в інших процесуальних кодексах України, а саме у ст. 360­-7 ЦПК України, ст.111­-28 ГПК України, ст. 400-­25 КПК України. Саме існування вказаних норм дає нам підстави стверджувати, що зараз в Україні запроваджена обов’язковість рішень ВСУ для судів нижчих інстанцій. Іншими словами, можна констатувати надання рішенням Верховного Суду України сили, вищої за закон.

Вирішуючи питання про доцільність закріплення такої норми у чинному законодавстві, звернемось до іноземного досвіду, а саме досвіду країн романо­германської правової системи, де на тому чи іншому етапі розвитку судової системи не раз поставало питання про значення судових рішень вищестоящих судів у конкретних справах для нижчестоящих судів.

Для початку згадаймо Грецьку Республіку, де формально судові рішення не визнаються джерелами права, а суди не пов’язані при здійсненні правосуддя юридичним прецедентом, як у англо­саксонскій правовій сім’ї. Незважаючи на це, дослідники відзначають, що у правовій системі Греції нижчестоящі суди у своїй діяльності зазвичай пристосовуються до рішень вищестоящих судів, хоча технічно вони не пов’язані цими рішеннями. Аналогічний підхід характерний для Італії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Голландії та багатьох інших країн романо­германської правової системи.

У Королівстві Нідерланди суди не зобов’язані в принципі слідувати попереднім судовим рішенням, однак у науково­дослідній літературі також можна віднайти досить широкий спектр думок з вказаного питання. Наразі більшість вчених погоджується з тим, що незважаючи на невизнання на офіційному рівні принципу stare decisis (лат. stare decisis – дотримуйся попередніх рішень), коли, здавалось би, нижчестоящі суди не мають використовувати рішення та погляди Верховного Суду Нідерландів, на практиці вони застосовують саме їх.

У правовій системі Королівства Данія не лише загальні суди не зв’язані прецедентами, але і Верховний Суд (Hoge Raad) не зв’язаний своїми власними, раніше прийнятими рішеннями, хоча дуже рідко і відхиляється від них. Тим не менше de facto судові рішення в цій країні мають значну вагу, особливо якщо вони виходять від Верховного Суду Данії.

 Чим керуватись судді?

 Розглянувши досвід цих держав, можна дійти висновку, що використання судової практики вищестоящих судів при прийнятті рішень нижчестоящими судами на практиці є дуже поширеним. Однак законодавства держав, що відносяться до романо­германської правової сім’ї, не містять норм, які б відобразили такий підхід у нормативних актах. Можливо, це неспроста? Адже ніхто не заперечує впливу судових рішень вищестоящих судів, їх підходів до правозастосування на рішення нижчестоящих судів, що є логічним і місцями досить позитивним, однак на нормативному рівні як обов’язок вказане не закріплюється. Такий підхід є вірним, адже він не заганяє суддю нижчестоящої інстанції при здійсненні правосуддя у рамки, встановлені судовим рішенням вищестоящої інстанції, а надає простір для здійснення правосуддя.

А для українських реалій після нових редакцій ст. 244-­2 КАС України, ст. 360-­7 ЦПК України, ст.111-­28 ГПК України, ст. 400­-25 КПК України все актуальнішим стає питання: Чи може суддя, якому відома правова позиція вищої судової інстанції з того чи іншого питання, не брати її до уваги у процесі прийняття рішення у справі? Чим керуватись судді України при здійсненні правосуддя: законом чи практикою ВСУ? Питання риторичне, адже відповідь на нього очевидна – законом!, саме так зобов’язує нас діяти Конституція – Основний Закон держави. Нагадуємо, що відповідно до ч. 1 ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону; ст. 126 Конституції забороняє здійснення впливу на суддів у будь­який спосіб.

Показовим є те, що нові редакції ст.244­-2 КАС України, ст. 360­-7 ЦПК України, ст.111­-28 ГПК України та ст. 400-­25 КПК України були сприйняті юридичною спільнотою досить неоднозначно, навіть більше – з незрозумілих причин багато правників відреагували на цю новелу як на запровадження в Україні прецедентного права за англосаксонською доктриною stare decisis (на противагу прецедентному праву країн континентального права, де діє доктрина jurisprudence constante, що означає «усталена судова практика») незважаючи на її явну нелогічність та здійснюване нею сутнісне порушення конституційних принципів здійснення правосуддя в Україні.

Приписи згаданих норм (зазначена новела) і серед суддів Верховного Суду України сприймаються неоднозначно. Значна частина його суддів вважає рішення ВСУ обов’язковими і для самого Верховного Суду України. Таке сприйняття не ґрунтується на конституційних принципах здійснення правосуддя, воно є вкрай небезпечним, оскільки є перешкодою для виправлення допущених помилок та буде стримувати розвиток права.

 Екскурс в історію

 Для особливо наполегливих прихильників ідеї запровадження обов’язковості рішень судів вищої інстанції для судів нижчих інстанцій пропонуємо здійснити екскурс в історію. В процесі розвитку судової системи Росії сенат (вища судова інстанція цієї країни) визнав свої рішення обов’язковими для всіх однорідних з вирішеними в них випадками. За свідченням відомого російського та польського цивіліста­процесуаліста, адвоката та судді ХІХ­ХХ сторіччя Є. В. Васьковського після вказаного посилення ролі сенату в судовій системі Росії він досить часто став давати суперечливі роз’яснення, так що зараз знайдеться не велика кількість спірних питань, щодо яких сенат в різний час не висловив би діаметрально протилежних точок зору. Схожа ситуація спостерігається і сьогодні в Україні: на практиці існують випадки, коли рішення ВСУ, прийняті у різний час, містять протилежні позиції з одного й того ж правового питання. До цього, очевидно, сьогодні слід ставитися більше позитивно, ніж негативно, зокрема, в тих випадках, коли правові висновки Суду стають зрозумілішими, переконливо аргументованими.

Навіть Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що він не зв’язаний власними попередніми рішеннями і, дійсно, час від часу змінює свої правові позиції. Це є виправданим, бо хоча можливість зміни судової практики не сприяє правовій визначеності, однак слід мати на увазі, що існує діалектична суперечність між правовою визначеністю і розвитком права. Загалом можна однозначно стверджувати, що для ЄСПЛ власні рішення не є обов’язковими. Хоча ці рішення і для судових органів країн, які можуть бути відповідачами в цьому суді, мають силу переконливого прецеденту, оскільки суди таких країн при розгляді справ, звичайно, зважають на рішення ЄСПЛ, на них не можуть не впливати правові позиції, раніше висловлені ЄСПЛ, при цьому на суди не покладено обов’язку їм автоматично слідувати.

Німецький філософ Вільгельм Фрідріх Гегель зазначав: «Історія повторюється двічі: перший раз у вигляді трагедії, другий – у вигляді фарсу». Сучасний фарс посилення ролі судових рішень Верховного Суду України шляхом надання практиці ВСУ сили вищої, ніж закон, може коштувати надто багато судовій системі України. Слизька дорога відходу від конституційно закріплених принципів здійснення судочинства в Україні має деструктивний характер, це не може не відобразитися на всій судовій системі держави, незалежності суддів.

 Роз’яснення пленумів вищих спеціалізованих судів

 Другим аспектом досліджуваної проблематики є здійснюваний вплив роз’яснень практики застосування матеріального і процесуального закону, які передбачені п. 2 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Вони надаються пленумами вищих спеціалізованих судів з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні справ відповідної судової юрисдикції. Слід звернути увагу, що існування позасудового механізму впливу на практику застосування матеріального і процесуального закону спеціально створеним суб’єктом права є чужим як для переважної більшості країн романо­германської правової сім’ї, так і для країн англосаксонської правової сім’ї.

Як приклад тут можна навести Іспанію, в цій країні визнається правотворча роль судової практики. Остання ґрунтується на ряді рішень Верховного Суду Іспанії та формує так звану загальну правову доктрину (doctrina legal). Порушення її відповідно до закону є однією з найважливіших підстав для оскарження судових рішень до Верховного Суду. Але тут є суттєва відмінність від українських реалій – у позасудовому порядку спеціального органу – аналогу Пленуму вищих спеціалізованих судів, що діє для вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням єдності судової практики у справах відповідної судової юрисдикції, не створюється.

Хоча, на пострадянському просторі створення пленумів, які надають роз’яснення з питань судової практики, не є новинкою. Варто зазначити, що в конституції Російської Федерації статтями 126, 127 закріплено право Верховного Суду РФ та Вищого арбітражного суду РФ надавати роз’яснення з питань судової практики. У зв’язку з цим правники цієї держави акцентують увагу на певному позитиві такої діяльності, адже не породжуючи для суб’єктів права персоніфікованих прав та обов’язків, принципи і норми, що містяться у постановах пленумів судів РФ, встановлюють для судових органів загальний орієнтир, загальний напрям у тлумаченні та застосуванні тих чи інших нормативно­правових актів. Втім, погодитись з цим судженням важко, адже норми ніяк не можна розглядати як «загальний орієнтир», натомість можливість встановлення норм постановами пленумів означає наділення їх статусом нормативних актів з юридичною силою, що є вищою за юридичну силу законів та навіть Конституції.

 На основі конституційних принципів

 Чесно кажучи, є відчуття, що український законодавець, створюючи пленуми вищих спеціалізованих судів для роз’яснення практики застосування законодавства, пішов аналогічно підходу РФ. При цьому не береться до уваги, що Основний Закон України (на відміну від РФ) не наділяє правом ні Верховний Суд України, ні вищі спеціалізовані суди надавати роз’яснення з питань судової практики, а, навпаки, встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкорюються лише закону (частина 1 статті 129). Тому закріплене в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» повноваження касаційних судів щодо надання роз’яснень судам нівелює зазначене вище положення Конституції України, оскільки правові позиції всіх судів мають відображатися лише в рішеннях з конкретних справ.

До того ж можна помітити відсутність механізму усунення розбіжностей між роз’ясненнями пленумів вищих спеціалізованих судів та висновками ВСУ, що містяться в рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права в подібних правовідносинах.

Підсумовуючи, слід висловити сподівання про усунення у найближчому майбутньому конституційної суперечності ст. 244-­2 КАС та її близнюків в інших процесуальних кодексах, що сприятиме додержанню конституційних принципів здійснення судочинства в Україні, а відтак і принципу верховенства права. Також доцільним виявляється перегляд сучасного підходу до роз’яснень судової практики, створюваних пленумами вищих спеціалізованих судів, та усунення їх прямого впливу на процес здійснення правосуддя нижчестоящими судами. Навіть у Російській Федерації, де існують конституційні положення про право Верховного Суду РФ та Вищого арбітражного суду РФ надавати роз’яснення з питань судової практики, деякі правники виступають проти обов’язковості для судів постанов Пленуму Верховного Суду РФ, констатуючи той факт, що історія російської судової практики знає приклади, коли вищими судовими органами давались роз’яснення, що не відповідають букві закону, а тому незалежність судів від роз’яснень постанов Пленуму Верховного Суду РФ є найвищою цінністю та основою справжнього правосуддя.

Що ж до судової практики як джерела права України, то видається необхідним закцентувати увагу на тому, що наша держава все ж таки є країною не англо­саксонського, а континентального прецедентного права, де під судовою практикою слід розуміти не окреме рішення найвищого судового органу судової системи України, а стале сприйняття суддями окремого правозастосування, незалежно від того, хто мав причетність до формування певної правової позиції (доктрина jurisprudence constante).

Видається, що дотримання правових висновків касаційних судів чи Верховного Суду України, їх авторитетність мають обґрунтовуватись не високим місцезнаходженням суду в судовій ієрархії, не нормативним приписом імперативного змісту, а аргументованістю, обґрунтованістю юридичних тверджень, глибиною аналізу суджень. Не можна приписом, хай навіть закону, обмежувати суддю рішеннями ВСУ чи постановами пленумів вищих судів при здійсненні правосуддя.