Лист Третейської палати України до голови Верховного Суду України стосовно виключення із підвідомчості третейського суду спорів щодо захисту прав споживачів

Перегляди: 4811

23.12.2015

Голові Верховного Суду України
п.Романюку Я.М.

Про деякі питання, що виникають з правових висновків
Верховного Суду України, що стосуються підвідомчості
справ третейським судам

Шановний Ярославе Михайловичу!

Як Вам відоме, у 2015 році низкою постанов Верховного Суду України у справах, що стосуються оцінки підвідомчості справ третейському суду, Верховний Суд України змінив тлумачення норм щодо підвідомчості справ третейським судам , за яким загальні суди останні 4 роки розглядали справи про скасування рішень третейських судів та – про визнання недійсним третейського застереження .

Дозвольте звернути Вашу увагу на ті обставини, які не знайшли оцінку у цих постановах Верховного Суду України:

У постановах ВСУ від 20.05.2015 року та від 04.11.205 року у справах № 6-64цс15 № 6-2074цс15 про визнання недійсним третейського застереження Верховний Суд дійшов висновку, що третейське застереження, яке укладене між банком та споживачем після набрання чинності змін до Закону України «Про третейські суди» про виключення із підвідомчості третейського суду спорів щодо захисту прав споживачів є недійсним .

Цей висновок Верховний Суд зробив фактично без логічного та нормативного обґрунтування шляхом простого твердження ( «аксіоми» ) :

«на час укладання кредитного договору Закон України “Про третейські суди” містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

З огляду на наведене суди дійшли правильного висновку про те, що третейське застереження в кредитному договорі ….було укладено в порушення вимог пункту 14 частини першої статті 6 Закону України “Про третейські суди”, і в цій частині кредитний договір слід визнати недійсним.»

Це твердження Верховний Суд застосував і у постанові від 02.09.2015 року у справі № 6-856цс15 про скасування рішення третейського суду .

За відсутності логічного та нормативного обґрунтування цього висновку виникає ряд питань:

1) чому Верховний Суд, розглядаючи цивільну справу про визнання недійсним правочину, використовує термін «заборона», який у Цивільному кодексі України використовується лише як імператив суду у справах, пов’язаних з поширенням недостовірної інформації ( ст.278 ЦКУ)?

Відомо, що у законодавстві термін «заборона» використовується як захід впливу з боку держави, за порушення якого виникає адміністративна ( ст.164.16 КоАП) або кримінальна відповідальність ( ст.205 ККУ) , а не – визнання правочину недійсним.

2) чому Верховний Суд України вважає наслідком порушення правил підвідомчості третейського суду визнання недійсним третейського застереження та скасування рішення третейського суду, незважаючи на те, що за загальним процесуальним правилом, наслідком порушення підвідомчості відповідно до п.4 ч.1 ст.309 ЦПК та ст. 51 Закону України “Про третейські суди” є скасування рішення суду , а не визнання недійсним умови договору про розгляд спорів у некомпетентному суді!?

У постановах від 11.11.2015 року у справі № 6-1716цс15 про скасування рішення третейського суду та від 18.11.2015 року у справі № 187цс15 про визнання недійсним третейського застереження Верховний Суд навів наступне обґрунтування:

Із статей 1,11 Закону України «Про захист прав споживачів» , Рішення Конституційного суду України від 10.11.2011 року № 15-рп/2011 випливає , що дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитором та позичальником ( споживачем) як під час укладення так і виконання такого договору «незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач)».

З цього обґрунтування виникає наступне питання:

1) за якою нормою права та логікою з висновку про поширення дії Закону України «Про захист прав споживачів» на правовідносини кредитора та позичальника ( споживача) випливає висновок про виключення із підвідомчості третейського суду справ за участю споживача «незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач)»?

Відомо, що відповідно до ст.17 ЦПК , ч.2 ст.1 , ч.1 ст.6 Закону України «Про третейські суди» третейський суд може розглянути будь-який спір за виключенням визначеним законом.

Пунктом 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» із підвідомчості третейського суду виключені справи у спорах «щодо захисту прав споживачів».

Справи, які відносяться до захисту прав споживачів нормативно визначені!

Відповідно до ст. 16 ЦКУ, яка має назву «Захист цивільних прав та інтересів судом» захист прав здійснюється шляхом звернення до суду.

Відповідно до ч.5 ст. 110 ЦПК для захисту прав споживач звертається до суду з позовом. За визначенням ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа.

Статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів» також передбачено звернення споживачів з позовом до суду «з вимогами, що пов’язані з порушенням їх прав». Справа відкривається судом з надходженням до суду належного позову ( ст.122 ЦПК) .

Саме з цих норм виходив пленум Верховного Суду України та у пункті 6 постанови від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» зробив висновок про те, що у справах про захист прав споживачів позивачем є споживач , який повідомляє у позові про порушення його прав споживача передбачених Законом України «Про захист прав споживачів».

Аналогічна правова позиція міститься у пунктах 3 та 5 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30.03.2012 року № 5 « Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин ».

Відома і позиція законодавця, який під справами щодо захисту прав споживачів розумів саме справи де позивачем є споживач. У пояснювальних записках до законопроектів № 6670, та 6670-1, які передували прийняттю Закону України № 2983-VI про виключення із підвідомчості третейського суду справ щодо захисту прав споживачів сказано про те, що метою цих законопроектів є звільнення споживачів від плати за розгляд їх вимог, що передбачено лише у державному суді. З цією метою законодавець спочатку у законопроекті № 6670 пропонував виключити з компетенції третейського суду «справи за участю споживачів», але пізніше за результатами обговорення цього законопроекту альтернативним законопроектом № 6670-1 було запропоновано виключити із підвідомчості третейського суду саме «спори щодо захисту прав споживачів» з той самою метою звільнення споживачів від плати за розгляд їх вимог (див http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc2_5_1_J?ses=10007&num_s=2&num=6670&date1=&date2=&name_zp=&out_type=&id= ).

2) за якою логікою або нормою до справ про захист прав споживачів відносяться справи за позовом банку до споживача про захист прав банку і у тому випадку, коли споживач не заявляв жодної вимоги про захист своїх прав та не брав участі у судовому засіданні? Чи існують справи про захист прав банку, де відповідачем є споживач? За якою нормативною ознакою слід визначати вид справи?

3) чому у постанові від 18.11.2015 року у справі № 187цс15 немає посилань на висновок науково-консультативної ради, який ухвалою ВСУ від 21.04.2015 року (http://reyestr.court.gov.ua/Review/43699018) доручалось підготувати раді?

4) чи є сталим та послідовним висновок Верховного Суду України про те, що дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитором та позивачем після укладання кредитного договору?

Чому в один і той самий день Верховний Суд у справі № 6-1716цс15 про скасування рішення третейського суду робить висновок про те, що дія Закону України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини кредитора та позичальника (споживача) після укладання кредитного договору, але у інший справі № 6-511цс15, де аналогічні правовідносини розглядались загальним судом, наводить протилежний висновок:

«….Разом з тим, Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, про типові відсоткові ставки, валютні знижки, тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають зобов’язальні відносини, тому до спорів щодо виконання такого договору положення Закону України «Про захист прав споживачів» не застосовуються.»

02.12.2015 року у іншій справі № 6-1341цс15 також за участю банку та споживача Верховний Суд України дійшов аналогічного висновку про те що:

«…Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.»

У постанові від 21.10.2015 року у справі № 6-831цс14 Верховний Суд України в обґрунтування скасування рішення третейського суду про стягнення заборгованості за валютним кредитом Верховний Суд наводить наступні доводи:

«норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб – забезпечення стабільності української грошової одиниці – гривні.

Наявність в правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися в приватному порядку – третейськими судами»

З цього обґрунтування виникає наступне питання:

1) чому норми, що регулюють правовідносини сторін щодо розрахунків у валюті застосовуються Верховним Судом до правовідносин про стягнення заборгованості за валютним кредитом? За якими нормами права справа про стягнення заборгованості за валютним кредитом є справою, що має публічний характер?

Відомо, що поняття «розрахунків» є визначеним у главі 74 Цивільного кодексу України, яка має назву «Розрахунки», ст.2 Закону України «Про банки та банківську діяльність», ст.1.37 Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні». Під розрахунками розуміються правовідносини банку та його клієнту стосовно «руху грошей на банківських рахунках». Відповідно до ст.7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» порядок розрахунків у валюті встановлюється Національним банком України.

У більшості справ про стягнення заборгованості за валютним кредитом правовідносини сторін щодо «руху грошей на банківських рахунках» не розглядаються .

Відповідно до нормативного визначання справ, що мають публічний характер ( див. ст.3 КАСУ) справа про стягнення заборгованості у валюті не має ознак справи, що має публічний характер

З вищенаведених постанов складається враження, що Верховний Суд України всупереч буквальному змісту норм законів , сталої практики застосування Закону України «Про третейські суди», міжнародної арбітражної практики вирішив різко обмежити компетенцію третейських судів .

Це припущення базується:

1) на протилежному застосуванні Верховним Судом Закону України «Про захист прав споживачів» у різних справах . У вищевказаних справах Верховний Суд для обґрунтування скасування рішення третейського суду вказав , що Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини банку із споживачем після укладення кредитного договору. Проте у іншій справі № 6-511цс15, де правовідносини банку та споживача розглядались лише загальним судом , Верховний Суд у постанові від 11.11.2015 року навів протилежне твердження про те, що Закон України «Про захист прав споживачів» не поширюється на правовідносини банку із споживачем після укладення кредитного договору.

2) на різних критеріях, які Верховний Суд застосовує для прийняття заяв про перегляд рішень касаційного суду.

Відповідно до ст.ст.355, 360-7 ЦКУ, Верховний Суд України надає правові висновки стосовно неоднакового застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах (справах) .

Відповідно до визначення подібних правовідносин, яке нещодавно надав Верховний Суд України в ухвалі від 04.12.2015 року у справі № 6-2859ц15:

«Під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі, де тотожними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин».

Всупереч цьому у вищевказаної справі № 6-831цс14 про скасування рішення третейського суду, Верховний Суд України порівняв рішення у цій справі з рішенням загального суду, де Закон України «Про третейські суди» взагалі не застосовувався!

У справі № 6-1716цс15 про скасування рішення третейського суду Верховний Суд України у якості протилежних ухвалі ВССУ від 13.05.2015 року навів ухвали ВССУ від 17.06.2015 року та від 25.02.2015 року, які прийняті у справах з іншим предметом про визнання недійсним третейського застереження та у іншому провадженні (позовному).

Третейська палата України звертає Вашу увагу також на те, що поширення недержавного розгляду спорів і на спори щодо захисту прав споживачів є загальною тенденцією у країнах ЄС, що відображено у

– Директиві ЄС № 2013/11/EU від 21.05.2013 року «Про альтернативне вирішення спорів зі споживачами» , яка регулює розгляд спорів за вимогами споживачів у недержавних інституціях, у тому числі в арбітражі.

– Рекомендаціях ЄК № 98/257/ЄС від 30.03.1998 року «Про принципи, які застосовуються до органів, відповідальних за позасудове, врегулювання спорів про захист прав споживачів» ( http://old.minjust.gov.ua/45878 ).

Зближення України з ЄС в правовій площині є одним з пріоритетних напрямків, які передбачені Угодою про асоціацію між Україною та ЄС.

З урахуванням вищевикладеного Третейська палата України звертається до Вас з проханням

– провести зустріч для обговорення вищевикладених питань,

– врахувати ці питання при винесенні наступних постанов Верховного Суду України.

З повагою,
Голова Третейської палати України
кандидат юридичних наук,
Заслужений юрист України

Ю.А.Михальський