Пропозиції АУБ до проекту постанови пленуму ВГСУ

Перегляди: 9233

Пропозиції Асоціації українських банків до проекту Постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про практику вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів»

До пункту 3 проекту:

«3. Позовні заяви у спорах, що виникають з виконання кредитних договорів подаються до господарського суду за загальними правилами підсудності, визначеними статтею 15 ГПК України.

Позови, що виникають із діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред’являтися також за їх місцезнаходженням (частина четверта статті 15 ГПК України), проте відповідачем у справі є банк чи інша фінансова установа, як юридична особа.

Правила статті 16 ГПК України про виключну підсудність застосовуються до позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (наприклад, звернення стягнення на нерухоме майно, передане в заставу іпотечне майно, передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, визнання договору іпотеки недійсним тощо).

Недотримання правил підсудності тягне за собою відмову у прийнятті позовної заяви відповідно до ст. 62 ГПК України, про що виноситься ухвала.

Якщо виявилося, що справа непідсудна господарському суду після прийняття позовної заяви до розгляду, суд, не припиняючи провадження у справі, пересилає матеріали справи за встановленою підсудністю.»

Зауваження 1. У частині 3 пункту 3 проекту пропонується застосувати правило ст.16 ГПК про виключну підсудність до позовів, що виникають з приводу нерухомого майна, до яких у проекті віднесені , як приклад, позови про звернення стягнення на нерухоме майно , позови про визнання договору іпотеки недійсним . Вважаємо, що використання у проекті терміну «позови, що виникають з приводу нерухомого майна» не доцільним, оскільки у ст.16 ГПК використовується інший термін « справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна» .

Спори про звернення стягнення на майно, за якими позивач вимагає задоволення своїх грошових вимог за рахунок продажу майна державною виконавчою службою, а також спори про визнання недійсним договору іпотеки не є спорами про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи – про усунення перешкод у користуванні майном. Тому висновок частини 3 пункту 3 проекту про застосування до цих справ статті 16 ГПК є помилковим .

Ці спори не можна вважати і спорами з приводу нерухомого майна, оскільки предметом спору про звернення стягнення на іпотеку шляхом її продажу державною виконавчою службою є вимога про стягнення грошового боргу встановленим законом способом. Цей предмет спору не відноситься до спорів з «приводу» ( або «щодо») нерухомого майна .

Зауваження 2 Частина 4 пункту 3 проекту суперечить ст.17 ГПК, тому пропонуємо її виключити.

Пропозиція Більш актуальним для практики розгляду спорів є врегулювання питання можливості банку подання позову на частку заборгованості за кредитним договором. Зараз існує неоднакова оцінка судами вимог банку у випадку, коли банк вимагає повернення не всієї заборгованості за кредитним договором, а лише частки. У цьому зв’язку пропонуємо змінити зміст пункту 3 на наступний:

«3.Чинним законодавством не передбачено обов’язок кредитора пред’являти позов до боржника на всю суму заборгованості. Таким чином, кредитор має право пред’являти позов до боржника, поручителя, іпотекодавців та заставодавців, як на всю суму заборгованості, так і на її частину».

До пункту 4 проекту:

«4. За наявності у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди) при вирішенні спору господарський суд має припинити провадження у справі. Таку угоду сторони вправі укласти, як до, так і після порушення провадження у справі. В останньому випадку провадження підлягає припиненню з посиланням на пункт п’ятий частини першої статті 80 ГПК України. Якщо ж таку угоду укладено до порушення провадження у справі, то:

- у разі коли відповідач не заперечує проти розгляду справи саме господарським судом, спір підлягає вирішенню останнім;

- у випадку якщо відповідач з посиланням на згадану угоду, яка є
чинною та не визнавалася недійсною, наполягає на вирішенні спору саме третейським судом, господарський суд має припинити провадження у справі на підставі пункту п'ятого частини першої статті 80 ГПК України.»

Зауваження . Зміст пункту 4 проекту вже викладений у п. 4.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 р. № 18.

Проте і зараз господарські суди, всупереч вимогам пункту 5 частини 1 статті 80 ГПК та Закону України «Про третейські суди» не припиняють провадження у справі за наявності третейського застереження , у випадку, коли позивачем подано позов про визнання недійсним договору, що містить третейське застереження , про визнання недійсним самого третейського застереження або у випадку, коли спір має ознаки виключеного з компетенції третейського суду .

У цьому зв’язку пропонуємо у пункті 4 надати роз’яснення про застосування пункту 5 частини 1 статті 80 ГПК з урахуванням вимог Закону України «Про третейські суди».

Так частиною 7 статті 27 Закону України «Про третейські суди» прямо передбачена компетенція третейського суду надавати оцінку наявності та дійсності третейського застереження. Частинами 8 та 9 статті 27 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що у разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність або недійсність зазначеної угоди він повинен окремою ухвалою відмовити в розгляді справи . Відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» спори про визнання недійсними договорів не виключені з компетенції третейських судів .Тому пункт 5 частини 1 статті 80 ГПК повинен застосовуватися і у випадках, коли до господарського суду поданий позов про визнання недійсним договору або третейського застереження .

Частиною 1 статті 27 Закону України «Про третейські суди» передбачено , що третейський суд, самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи. Це правило відповідає міжнародним правилам альтернативного вирішення спорів ( див. п.3 ст V Європейської конвенції про зовнішньо-торгівельний арбітраж , частину 1 статті 16 Типового закону ЮНСІТРАЛ «Про міжнародний торговий арбітраж», статтю 23 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ , частину 1 статті 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Частинами 5 та 6 статті 27 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що у разі, якщо третейський суд дійде висновку про відсутність у нього компетенції розглядати конкретний спір він повинен окремою ухвалою відмовити в розгляді справи . Тому пункт 5 частини 1 статті 80 ГПК повинен застосовуватися і у випадку, коли спір має ознаки виключеного з компетенції третейського суду.

У цьому зв’язку, відповідає вимогам Закону України «Про третейські суди» та Господарському процесуальному кодексу України правова позиція, що викладена у постановах ВГСУ від 23.02.2011 р. у справі № 3/126/10, від 23.04.2012 р. у справі № 3/196 , від 6.06.2012 р. у справі № 5023/2442/11 , у яких провадження у цих справах за позовами про звернення стягнення на предмет іпотеки було припинено з посиланням на п.5 ч.1 ст.80 ГПК у зв’язку з наявністю третейського застереження.

У випадку, коли третейський суд не вірно визначить свою компетенцію розглядати конкретний спір господарському суду відповідно до ст.122-5 ГПК, ст.51 Закону України «Про третейські суди» надано право скасовувати рішення третейського суду, якщо воно прийнято третейським судом з перевищенням компетенції

У зв’язку з вищевикладеним пропонуємо наступну редакцію пункту 4:

«4. За наявності у кредитному договорі третейського застереження (окремої третейської угоди) пункт 5 частини 1 статті 80 ГПК про припинення провадження у справі повинен застосовуватися господарськими судами з урахуванням вимог Закону України «Про третейські суди».

Частиною 7 статті 27 Закону України «Про третейські суди» прямо передбачена компетенція третейського суду надавати оцінку дійсності третейського застереження. Частинами 8 та 9 статті 27 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що у разі, якщо третейський суд дійде висновку про недійсність зазначеної угоди він повинен окремою ухвалою відмовити в розгляді справи . Відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» спори про визнання недійсними договорів не виключені з компетенції третейських судів .Тому пункт 5 частини 1 статті 80 ГПК повинен застосовуватися і у випадках, коли до господарського суду поданий позов про визнання недійсним договору або третейського застереження .

Частиною 1 статті 27 Закону України «Про третейські суди» передбачено, що третейський суд самостійно вирішує питання про наявність або відсутність у нього компетенції для розгляду конкретної справи . Відповідно до частини 5 та 6 статті 27 Закону України «Про третейські суди» третейський суд у випадку відсутності у нього компетенції розглядати конкретний спір виносить мотивовану ухвалу та припиняє третейський розгляд. Тому пункт 5 частини 1 статті 80 ГПК повинен застосовуватися і у випадку, коли спір має ознаки виключеного з компетенції третейського суду наприклад , спір щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.»

До пункту 7 проекту:

«7. Вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі
на підставі частини першої статті 79 ГПК України господарським судам слід враховувати, що у справах, пов'язаних із кредитними правовідносинами (про стягнення заборгованості за кредитним договором та про визнання договору недійсним), є ознаки пов'язаності справ, але такі ознаки не спрямовані на захист порушених конституційних прав, передбачених статтями 55, 64 Конституції України.

Встановивши, що зміст договору суперечить чинному законодавству, господарський суд, керуючись частиною першою статті 83 ГПК України може за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у окремій частині.

Порушення провадження у справі, предметом спору якої є визнання недійсним кредитного договору, не перешкоджає з'ясуванню обставин у справі, де предметом спору є повернення кредиту та сплати відсотків за ним.»

Пропозиція . Частину 1 пункту 7 проекту пропонуємо викласти у такій редакції:

«Вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі на підставі частини першої статті 79 ГПК України господарським судам слід враховувати, що у разі розгляду справ про стягнення заборгованості за кредитним договором або договором забезпечення наявність пов’язаних з цими справами, справ про визнання недійсними цих договорів не може бути обов’язковою підставою зупинення провадження справ про стягнення заборгованості за кредитним договором або договором забезпечення».

Зауваження. Зміст частини 2 пункту 7 проекту вже врахований у п. 3.17.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 р. № 18 тому пропонуємо його виключити.

Зміст частини 3 пункту 7 проекту повністю врахований у запропонованій редакції частини 1 пункту 7 тому пропонуємо його виключити.

У зв’язку з вищевикладеним пропонуємо наступну редакцію пункту 7:

«7. Вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі на підставі частини першої статті 79 ГПК України господарським судам слід враховувати, що у разі розгляду справ про стягнення заборгованості за кредитним договором або договором забезпечення наявність пов’язаних з цими справами справ про визнання недійсними цих договорів не може бути обов’язковою підставою зупинення провадження справ про стягнення заборгованості за кредитним договором або договором забезпечення».

До пункту 9 проекту:

«9. При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним господарські суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності та недійсності ( статті 215, 1048–1052, 1054–1055 ЦК України та статей 207, 208 ГК України).

Чинне законодавство України передбачає обов'язковість укладення кредитного договору в письмовій формі. Недотримання письмової форми кредитного договору прямо передбачає його недійсність. При цьому для визнання кредитного договору недійсним (нікчемним) у зв'язку із недотриманням письмової форми не вимагається винесення рішення суду. Такий правочин є недійсним автоматично відповідно до ст. 215 ЦК України.

При недотриманні письмової форми кредитного договору наступають наслідки, передбачені ст. 216 ЦК України.

Недосягнення сторонами кредитного договору істотних умов для його укладення, відповідно до приписів статті 638 ЦК України, має наслідком не укладення такого договору, однак не може бути підставою визнання такого договору недійсним. Недійсним можна визнати існуючий правочин, зокрема оспорюваний. У разі коли договору не існує, коли договір у зв'язку з тим, що сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, не відбувся як факт, можна констатувати факт неукладеності договору, проте не можна визнати та визнавати його недійсним.

За змістом статей 536, 1054 ЦК України істотною умовою кредитного договору, щодо якої сторони повинні дійти згоди в належній формі, є визначення розміру процентів, без погодження сторонами кредитний договір не може вважатися укладеним»

Зауваження Продовжуються випадки, коли господарські суди із посиланням на п. «і» ст.41 Закону України «Про господарські товариства» або – на п.22 ч.2 ст.33, ст. 70 Закону України «Про акціонерні товариства» визнають недійсними договори, укладені на суму понад обумовлену в статуті позичальника або заставодавця у випадку, якщо загальні збори позичальника або заставодавця не ухвалювали (або скасували) рішення про видачу кредиту або про передачу відповідного майна в заставу або іпотеку.

Проте ще в 1999 році ВГСУ було правильно роз'яснено, що недотримання вищезазначеної вимоги закону не може бути підставою визнання недійсним кредитного договору або договору забезпечення у випадку, якщо повноваження керівника позичальника на укладення договорів не були обмежені в статуті позичальника певною сумою (див. п.9.4 Роз’яснення ВАСУ від 12.03.1999 № 02-5/111). Аналогічна правова позиція міститься і у більшості рішень ВСУ див, наприклад Постанову ВСУ від 6.06.2011 року у справі № 4/105-10 . На підтримку цієї позиції НБУ звертався до ВГСУ листом від 21.02.2012 № 18-316/1025-1907. Ця позиція викладена також у «Віснику господарського судочинства № 5, 2012 с.15-17) .

Проте, і зараз існує неоднакова судова практика застосування вищевикладених норм закону , про що свідчить Постанова ВГСУ від 14.02.2012 року у справі 42/254 за участю «Сведбанку» (http://reyestr.court.gov.ua/Review/21441852) .

Тому пропонуємо додати до пункту 9 наступне роз’яснення :

«Розглядаючи спори про визнання недійсними договорів кредиту або забезпечення у зв’язку з укладенням договору керівником товариства на певну суму визначену в статуті товариства без згоди (рішення) загальних зборів товариства або іншого органу товариства суди повинні перевіряти чи обмежено статутом товариства повноваження керівника товариства укладати певні договори необхідністю отримання згоди ( рішення) загальних зборів товариства або іншого органу управління товариством . У випадку коли статут товариства не обмежує повноваження керівника товариства на укладення договорів необхідністю отримання згоди (рішення) загальних зборів товариства або іншого органу управління товариством на укладення або затвердження цих договорів, то порушення цього права загальних зборів товариства або іншого органу управління товариством не може бути підставою для визнання таких договорів недійсними».

У зв’язку з вищевикладеним пропонуємо наступну редакцію пункту 9:

«9. При вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним господарські суди мають враховувати вимоги законодавства, що стосуються їх чинності та недійсності ( статті 215, 1048–1052, 1054–1055 ЦК України та статей 207, 208 ГК України).

Чинне законодавство України передбачає обов'язковість укладення кредитного договору в письмовій формі. Недотримання письмової форми кредитного договору прямо передбачає його недійсність. При цьому для визнання кредитного договору недійсним (нікчемним) у зв'язку із недотриманням письмової форми не вимагається винесення рішення суду. Такий правочин є недійсним відповідно до ст. 215 ЦК України.

При недотриманні письмової форми кредитного договору настають наслідки, передбачені ст. 216 ЦК України.

Недосягнення сторонами кредитного договору істотних умов для його укладення, відповідно до приписів статті 638 ЦК України, має наслідком не укладення такого договору, однак не може бути підставою визнання такого договору недійсним. Недійсним можна визнати існуючий правочин, зокрема оспорюваний. У разі коли договору не існує, у зв'язку з тим, що сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, тобто не відбувся як факт, цей договір є неукладеним та його не можна визнати недійсним.

Розглядаючи спори про визнання недійсними договорів кредиту або забезпечення у зв’язку з укладенням договору керівником товариства на певну суму визначену в статуті товариства без згоди (рішення) загальних зборів товариства або іншого органу товариства суди повинні перевіряти чи обмежено статутом товариства повноваження керівника товариства укладати певні договори необхідністю отримання згоди ( рішення) загальних зборів товариства або іншого органу управління товариством. У випадку коли статут товариства не обмежує повноваження керівника товариства на укладення договорів необхідністю отримання згоди ( рішення) загальних зборів товариства або іншого органу управління товариством на укладення або затвердження цих договорів, то порушення цього права загальних зборів товариства або іншого органу управління товариством не може бути підставою для визнання таких договорів недійсними.»

До пункту 12 проекту:

«12. Відповідно до частини другої статті 552 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.

Отже, встановлюючи розмір пені за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань господарські суди мають враховувати, що договірні правовідносини між платниками і одержувачами грошових коштів в частині застосування такої відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань як сплата пені за прострочку платежу регулюється у відповідності з вимогами Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань".

Пропозиція. У зв’язку з різною судовою практикою стягнення штрафу та пені за одне і теж саме порушення кредитного договору пропонуємо додати у пункт 12 наступне роз’яснення:

« Відповідно до статей 624 , 549 ЦКУ штраф і пеня є відповідальністю одного виду ( неустойкою). Частиною 1 статті 61 Конституції України встановлено що ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Таким чином суд не може прийняти рішення про стягнення штрафу і пені за одне і теж саме порушення кредитного договору».

У частини 2 пункту 12 проекту замість посилання на вимоги Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" пропонуємо зробити посилання на частину 2 статті 343 ГКУ Господарського кодексу України, яка прийнята пізніше та має аналогічний зміст.

У зв’язку з вищевикладеним пропонуємо наступну редакцію пункту 12:

«12 .Відповідно до частини другої статті 552 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі.

Відповідно до статей 624 , 549 ЦКУ штраф і пеня є відповідальністю одного виду ( неустойкою). Частиною 1 ст.61 Конституції України встановлено, що ніхто не може бути двічі притягнутий до відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення. Таким чином суд не може прийняти рішення про стягнення штрафу і пені за одне і теж саме порушення кредитного договору».

До пункту 15 проекту:

«15. Розглядаючи питання щодо дострокового повернення кредиту у зв'язку з простроченням позичальником свого обов'язку щодо повернення частини позики, господарські суди мають виходити з того, що відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати, зокрема, дострокового повернення частини позики, що залишилася.

У такому разі, дострокове повернення кредиту не має ознак одностороннього припинення договірних зобов’язань, а свідчить лише про зміну умов договору в частині строку його виконання та відповідає способу захисту порушеного матеріального права.»

Пропозиція .Запропонована редакція пункту 15 проекту не охоплює всіх поширених у судовій практиці вимог кредиторів про дострокове повернення кредиту . Наприклад, поширеними є також випадки, коли банк вимагає повернення всього кредиту у зв’язку з порушенням умов кредитного договору ( наприклад, у зв’язку з несплатою відсотків за кредит), проте кредитним договором не було передбачено повернення кредиту частинами . У такому випадку вимога про дострокове повернення кредиту також не має ознак односторонньої вимоги про припинення договірних зобов’язань , а є реалізацією умови договору про повернення кредиту у строк пов'язаний з певним випадком . У цьому зв’язку пропонуємо пункт 15 проекту викласти наступним чином:

«15. Розглядаючи питання щодо дострокового повернення кредиту у зв'язку з невиконанням позичальником обов'язків за кредитним договором ( наприклад, обов’язку повернення частини позики , або - сплаті відсотків за кредит ) господарські суди мають виходити з того, що, якщо кредитним договором передбачений обов’язок позичальника повернути весь кредит у випадку порушення позичальником умов кредитного договору , то така вимога не має ознак одностороннього припинення договірних зобов’язань , а є реалізацією умови договору про повернення кредиту у строк пов'язаний з певним випадком ( порушенням умов договору) або - права кредитора передбаченого у частині 2 ст.1050 ЦКУ.»

До пункту 19 проекту:

«19. Вирішуючи питання про право банку в односторонньому порядку змінювати відсоткову ставку, господарський суд повинен виходити з того, що якщо кредитний договір був укладений до 10 січня 2009 року і в ньому сторони досягли домовленості про те, що банк має право в односторонньому порядку змінити відсоткову ставку, то це вже є домовленістю сторін. В іншому випадку, Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника (стаття 1056¹ ЦК України).»

Пропозиція . Додати до пункту 19 проекту наступне роз’яснення :

При вирішенні питання щодо правомірності підвищення банком чи іншою фінансовою установою процентної ставки суди також повинні розрізняти умови кредитного договору, які встановлюють односторонню зміну умов договору, від умов договору, що встановлюють погоджену сторонами процедуру зміни договору шляхом прийняття позичальником пропозиції кредитора про зміну умов договору відповідно до вимог статей 641–642 ЦК або в порядку, визначеному частиною шостою статті 1056-1 ЦК. Наприклад, не є односторонньою зміною умов договору та не суперечить статті 1056-1 ЦК зміна розміру фіксованої процентної ставки залежно від зміни обставин кредитного ризику (неукладення договору страхування, припинення договору застави/іпотеки тощо), якщо в кредитному договорі визначено обставини, за якими застосовується інша фіксована процентна ставка, та її розмір.

У зв’язку з вищевикладеним пропонуємо наступну редакцію пункту 19:

«19. Вирішуючи питання про право банку в односторонньому порядку змінювати відсоткову ставку, господарський суд повинен виходити з того, що якщо кредитний договір був укладений до 10 січня 2009 року і в ньому сторони досягли домовленості про те, що банк має право в односторонньому порядку змінити відсоткову ставку, то це вже є домовленістю сторін. В іншому випадку, Кредитор не має права змінювати встановлений кредитним договором порядок розрахунку змінюваної процентної ставки без згоди позичальника (стаття 1056¹ ЦК України).

Пропозиції про необхідність включення додаткових роз’яснень до постанови Пленуму

Пропозиція 1. Оскільки питання зміни відсоткової ставки за кредит пов’язане з питанням відповідальності поручителя за договором поруки пропонуємо додати роз’яснення про застосування частини 1 статті 559 ЦК щодо припинення поруки із зміною забезпеченого зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя.

Необхідність цього роз’яснення обумовлена тим, що зараз існує практика застосування цей статті , яка суперечить ЦКУ та змісту частини 1 статті 559 ЦК .

Так зараз поширена судова практика, коли суди визнають припиненим договір поруки в цілому у разі збільшення, наприклад, тільки процентів за кредитним договором без згоди поручителя. Проте, у тексті частини 1 статті 559 ЦКУ є правило про припинення поруки , але немає правила про припинення саме договору поруки. ЦКУ розрізняє поняття зобов’язання і договору. Договір поруки, як правило, містить декілька зобов’язань поруки, а саме : відповідати за повернення кредиту, за плату за кредит ( проценти) та пеню, тому збільшення без згоди поручителя, наприклад, процентної ставки за кредитом не може призвести до припинення інших зобов’язань поручителя ( наприклад, по поверненню кредиту) , якщо інші зобов’язання поручителя не збільшувались без його згоди.

Крім того , якщо дійсно відбулось збільшення основного зобов’язання без згоди поручителя, то відсутність його згоди відповідати за збільшене зобов’язання не може призвести до збільшення його відповідальності , оскільки збільшиться цивільне зобов’язання поручителя може тільки за його згодою!

Тому у разі збільшення забезпеченого зобов’язання без згоди поручителя він відповідає перед кредитором на умовах укладеного з ним договору поруки, тобто відповідає за зобов’язаннями , яки існували до зміни (збільшення) забезпеченого зобов’язання .

Аналогічна правова позиція щодо припинення поруки, у разі збільшення забезпеченого зобов’язання викладена у пункті 16 постанови пленуму ВАС РФ «О некоторых вопросах разрешения споров, связанных с поручительством» ( див . http://www.arbitr.ru/as/pract/post_plenum/58414.html)

З урахуванням вищевикладеного пропонуємо додати до проекту постанови наступне роз’яснення:

«20. Відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення поруки пов’язується із зміною забезпеченого зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя.

В договорі поруки може бути передбачений обов’язок поручителя відповідати за зобов’язаннями боржника у випадку майбутнього збільшення забезпеченого зобов’язання без повідомлення поручителя та укладення окремої угоди.

Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені та з обставин справи не вбачається згоди поручителя на збільшення розміру його відповідальності, то поручитель відповідає перед кредитором на первісних умовах забезпеченого зобов’язання.»

Пропозиція 2. Оскільки суди неоднаково визначають правову природу строків встановлених у частині 4 статті 559 ЦКУ пропонуємо наступне роз’яснення з цього питання.

«21. Відповідно до частини 4 статі 559 порука припиняється після закінчення строку встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється , якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя. Якщо строк основного зобов’язання не встановлений або встановлений моментом пред’явлення вимоги , порука припиняється , якщо кредитор не пред’явить позову до поручителя протягом одного року від дня укладення договору поруки.

Вищевказані строки не є строками позовної давності та до них не застосовуються положення глави 19 ЦКУ. Ці строки вважаються виконаними за фактом звернення кредитора до поручителя або в суд незалежно від результатів такого звернення , оскільки закон не передбачає іншого . Наприклад, ці строки вважаються виконаними, якщо первісна позовна заява кредитора до поручителя була, хоча і заявлена у визначений законом строк, але була залишена судом без розгляду».

Пропозиція 3. Пропонуємо врегулювати оцінку обставин справи, коли після подання позову до поручителя діяльність боржника була припинена та він був виключений з реєстру підприємств, наступним чином :

«22. Припинення основного забезпеченого зобов’язання боржника не припиняє зобов’язання поручителя у випадку, коли позов до поручителя був поданий до виключення боржника з Державного реєстру підприємств.»

Пропозиція 4. Оскільки і досі при вирішенні спорів за участю майнових поручителів є випадки застосування судами норм, що регулюють поруку пропонуємо додати до проекту наступне роз’яснення:

«23. При вирішенні спорів за участю майнових поручителів суди мають виходити з того, що відповідно до статті 11 Закону України «Про заставу», статей 1, 11 Закону України «Про іпотеку» майновий поручитель є заставодавцем або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553–559 ЦК) не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем».

Пропозиція 5. Оскільки питання стягнення заборгованості за кредитним договором розглядається не тільки за позовами банків про стягнення заборгованості за кредитним договором але і за позовами про звернення стягнення на заставу ( іпотеку) та у зв’язку з неоднаковою судовою практикою господарських судів при оцінці цих вимог заявлених в одному позові або у різних позовах пропонуємо додати наступне роз’яснення.

«24. При зверненні кредитора до суду з одним позовом з двома вимогами : про стягнення заборгованості за кредитним договором та про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) до одного й того ж позичальника, що є заставодавцем або іпотекодавцем за цим кредитним договором, слід враховувати, що вимога про звернення стягнення заборгованості за кредитним договором повинна виконуватися за рахунок усього майна, що належить позичальнику, що є заставодавцем або іпотекодавцем, тому у разі задоволення цих вимог у рішенні суду може бути відображено, що суд стягує заборгованість за кредитним договором шляхом звернення стягнення на все майно боржника , у тому числі на майно, що передане у заставу або іпотеку.

При зверненні кредитора з різними позовами про стягнення заборгованості за кредитним договором та з позовом про звернення стягнення на заставу або іпотеку до одного й того ж позичальника, що є заставодавцем або іпотекодавцем за цим кредитним договором та на одну і ту ж суму заборгованості слід враховувати, що рішення суду про задоволення одного з цих позовів не перешкоджає банку звернутися з другим позовом. Проте фактичне виконання рішення суду про стягнення заборгованості за кредитним договором виключає можливість задоволення позову про звернення стягнення на предмет застави або іпотеки і, навпаки, фактичне виконання рішення суду про звернення стягнення на заставу або іпотеку виключає можливість задоволення позову про стягнення заборгованості за цим кредитним договором на ту ж саму суму.

Законодавство не встановлює будь якої послідовності пред’явлення позовів кредитора про стягнення заборгованості за кредитним договором та про звернення стягнення на предмет застави або іпотеки або за іншими договорами забезпечення . Тому кредитор вправі заявити будь який із цих позовів як одночасно так і у будь якій послідовності як до позичальника, який є одночасно заставодавцем або іпотекодавцем так і до майнового поручителя або поручителя.»

Пропозиція 6. Оскільки існує неоднакова судова практика застосування статті 39 Закону «Про іпотеку» у частині визначення у судовому рішенні ціни продажу предмета іпотеки пропонуємо додати до проекту наступне роз’яснення:

«25. Резолютивна частина рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам статті 39 Закону України «Про іпотеку». Зокрема, у ньому в обов’язковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог, що задовольняється за рахунок вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки – шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки та початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб’єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій)».

Пропозиція 7. Оскільки існують випадки, коли суди відмовляли вимогам банку про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі того, що вимоги банку неспівмірні з вартістю іпотеки пропонуємо надати наступне роз’яснення:

«26. При вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки суд не повинен надавати оцінку співмірності суми заборгованості за кредитом із вартістю іпотечного майна.

Проте згідно зі статтею 39 Закону України «Про іпотеку» у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки може бути відмовлено, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Наявність боргу за основними зобов’язаннями за кредитним договором ( про повернення кредиту та про відсотки за кредитом) у цьому випадку відповідно до статті 22 ЦКУ є доказом наявності збитків кредитора»

27.09.2012