ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД

Постійно діючий

Коментар Третейської палати України стосовно правової позиції Верховного Суду України від 03.02.2016 року у справі № 6-2630цс15 щодо застосування п.14 ст.6 Закону України «Про третейські суди» у справах про скасування рішення третейського суду


03.02.2016 року Верховним Судом України у справі № 6-2630цс15 (доповідач суддя Сенін Ю.Л.) була розглянута заява фізичної особи про перегляд ухвали ВССУ від 29.07. 2015 року у справі № 755/2810/15-ц про скасування рішення третейського суду прийнятого за позовом банку до фізичної особи про стягнення заборгованості за кредитним договором. Заявник просив переглянути цю постанову на підставі п.1 ч.1 ст.355 ЦПК у зв’язку з неоднаковим застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

За результатами розгляду заяви споживача Верховний Суд України у справі № 6-2630цс15 скасував ухвалу ВССУ від 29.07.2015 року та повторив свою позицію, яка була висловлена ним у аналогічних справах:

«…спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання цього договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону № 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Відмежування цивільних правовідносин за участю споживачів від правовідносин з іншими суб’єктами здійснюється на підставі визначення правової форми їх участі в конкретних правовідносинах.

А тому, незалежно від предмета і підстав позову та незважаючи на те, хто звертається з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів».

Третейська палата України неодноразово у коментарях до висновків ВСУ від 02.09.2015 у справі 6-856цс15, від 11.11.2015 у справі 6-1716цс15, від 27.01.2016 року у справах № 6-2712ц15 та № 6-2892ц15 та інших звертала увагу на те, що такий висновок Верховного Суду:

  1. Прямо суперечить змісту пункту 14 ст.6 Закону України «Про третейські суди», яким з підвідомчості третейського суду виключені справи «щодо захисту прав споживачів», а не справи за участю споживачів.

Справи щодо захисту прав споживачів нормативно визначені. Відповідно до ст.16 ЦКУ захист права здійснюється шляхом звернення до суду. Частиною 3 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» передбачено що за захистом прав споживач звертається до суду. У частині 5 ст.110 ЦПК «позови про захист прав споживача» розуміються позови споживача. Частиною ч.1 ст.122 ЦПК визначено, що «судова справа відкривається» на підставі відповідної заяви. Відповідно справою щодо захисту прав споживача є справа за позовом споживача. Саме це нормативне визначення справ щодо захисту прав споживачів використовував і Пленум Верховного Суду України у спеціалізованої постанові «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» від 12.04.1996 року № 5. У справі, яку розглядав Верховний Суд третейський суд ніяких вимог споживача не розглядав.

  1. Суперечить волі законодавця, який при прийнятті Закону України № 2983-VI від 03.02.2011 року про виключення із підвідомчості третейського суду справ щодо захисту прав споживачів метою цього закону вважав звільнення споживача від сплати збору за розгляд його позову до суду, про що прямо сказано у законопроекті, який був прийнятий як закон.
  2. Суперечить законодавству та практиці розвинутих країн, у яких у не державному суді розглядаються не тільки справи щодо захисту прав споживачів, а і справи за участю споживачів (див. Директиву ЄС № 2013/11/EU від 21.05.2013 року «Про альтернативне вирішення спорів зі споживачами»).
  1. Суперечить логіці, оскільки з твердження Верховного Суду про те що Закон України «Про захист прав споживачів» розповсюджується на правовідносини кредитора з споживачем за договором споживчого кредиту не випливає висновок про виключення з підвідомчості третейського суду справ за позовами банків до споживачів. Закон України «Про захист прав споживачів» не встановлює правила підвідомчості справ третейському суду та не визначає що до справ про захист прав споживачів відносяться справи за участю споживачів незалежно від того хто є позивачем у справі.

На додаток до цих доводів звертаємо увагу на те, що Верховний Суд, оцінюючи компетенцію третейського суду, перевищив власну компетенцію переглядати, надавати висновки та скасовувати ухвали касаційного суду, що стосуються застосування процесуальних норм, до яких відносяться п.1 ч.2 ст.389-5 ЦПК та п.14 ст.6 Закону України «Про третейські суди».

Так за новою редакцією ст.360-7 ЦПК Верховний Суд має право надавати висновки за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 ч.1 ст. 355 ЦПК.

У справі № 6-2630цс15 заявник звернувся з проханням переглянути ухвалу ВССУ від 29.07.2015 року на підставі п.1 ч.1 ст.355 ЦПК (неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права). Скасовуючи цю ухвалу Верховний Суд послався на ст.360-4 ЦПК та ч.1 ст.355 ЦПК. Проте у якості неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права заявник у заяві про перегляд посилається на неоднакове застосування п.1 ч.2 ст.389-5 ЦПК та пункту 14 ст.6 Закону України «Про третейські суди». Ці норми є нормами процесуального, а не матеріального права, тому приймати та розглядати заяву на підставі п.1 ч.1 ст.355 ЦПК у Верховного Суду не було підстав. На цю обставину звертав увагу шановний суддя Верховного Суду пан Ярема А.Г. в ухвалі від 13.11.2015 року у іншій аналогічній справі ВСУ № 6-2693ц15 (див. http://reyestr.court.gov.ua/Review/53455583).

Крім того у якості рішення касаційного суду, у якому по іншому застосовані норми «матеріального права» заявник посилався на ухвалу ВССУ від 07.10.2015 року у якої касаційний суд не прийняв остаточного рішення та направив справу на новий розгляд до місцевого суду (див. http://reyestr.court.gov.ua/Review/52312019).

Що стосується неоднакового застосування норм процесуального права, то п.2 ч.1 ст.355 ЦПК передбачає перегляд рішення касаційного суду у якому неоднаково застосовані норми процесуального права лише у трьох випадках: «при оскарженні судового рішення, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі (1) або яке прийнято з порушенням правил підсудності (2) або встановленої законом компетенції судів щодо розгляду цивільних справ (3)».

Перший випадок вочевидь не стосується рішень загальних судів у справах про скасування рішення третейського суду.

Другий і третій випадки стосуються, як про це ясно сказано у законі, випадку, коли оскаржується судове рішення, яке прийнято з порушенням правил підсудності або встановленої законом компетенції судів. У справі про скасування рішення третейського суду судові рішення прийняті належним державним судом без порушень ним правил підсудності або компетенції.

Таким чином Верховний Суд на порушення ст.360-4 ЦПК безпідставно скасував ухвалу ВССУ від 29.07.2015 року, у якій застосовані норми процесуального права при оскарженні судового рішення, яке не підлягає:

– перегляду на підставі п.1 або п.2 ч.1 ст.355 ЦПК;

– скасуванню на підставі ст.360-4 ЦПК.

Постанова Верховного суду від 03.02.2016 року не є відповідно до ч.3 ст.213 ЦПК обґрунтованою оскільки Верховний Суд при встановленні обставин справи не розглянув, як це передбачено ч.3 ст.213 ЦПК, «повно і всебічно» вищевикладені доводи, на які банк посилався як на підставу своїх заперечень.