Відомо, що у 2015 році Верховний Суд України прийняв низку постанов у справах щодо оскарження рішень третейського суду та зробив правовий висновок про те, що пунктом 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» (надалі Закон) з підвідомчості третейського суду виключені спори не тільки за позовами споживачів, а ї - спори за позовами банків до споживачів. Аналогічний висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 року у справі № 755/11648/15
В обґрунтування цього висновку Верховний Суд послався на те що Закон України «Про захист прав споживачів» «розповсюджується на правовідносини, що виникають між кредитором та споживачем зі споживчого кредиту незалежно від того, хто звертається з позовом до суду банк або інша фінансова установа або споживач».
Проте у справах про скасування рішень третейських судів за участю фізичної особи – позичальника існують але у більшості випадків залишаються не розглянутими державними судами наступні доводи кредиторів:
1) за текстом пункту 14 статті 6 Закону з підвідомчості третейського суду виключені «справи у спорах щодо захисту прав споживачів», а не – « справи у спорах, які виникли з правовідносин між споживачем та кредитором із споживчого кредиту» . На це неодноразово звертав увагу суддя Касаційного цивільного суду Крат В.І. в окремих думках від 30.01.2019 р у справі № 755/11937/16 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/79878272), від 15.04.2020 р. у справі № 522/6052/18 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/88833747)
2) під захистом прав споживача відповідно до ст.16 ЦКУ , яка має назву «Захист цивільних прав та інтересів судом», розуміється звернення особи до суду про що сказано і у п.п.48, 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/78376916). Аналогічне визначення захисту прав споживачів міститься і у п.6 ч.1 ст.4 Закону України «Про захист прав споживачів»
3) визначення позичальника споживачем та відповідно виникнення правовідносини щодо захисту прав споживачів встановлюється не з назви договору «споживчий», а з діями особи-позичальника яка отримала кредит та використала його на споживчі цілі.
. За відсутності доказів використання кредиту на споживчі потреби не виникає і правовідносин щодо захисту прав споживачів. Цей правовий висновок зроблений у постанові Верховного Суду України від 14.09.2016 року у справі № 569/16481/14 не пов’язаної з третейським розглядом але дуже рідко застосовується у справах пов’язаних з третейським розглядом. Наприклад, у постанові Касаційного цивільного суду від 18.04.2018 р. у справі № 755/26774/14 про скасування рішення третейського суду за позовом банку до фізичної особи позичальника було встановлено, що кредит був використаний позичальником –фізичною особою не на споживчі цілі , відповідно цей спір підвідомчий третейському суду (http://reyestr.court.gov.ua/Review/73565432).
4) статтею.55 Конституції України передбачено право особи на обрання способу захисту свого права. Це конституційне право не може бути скасоване або обмежене (частина друга статті 22, стаття 64 Конституції України). У п.3.1 Рішення Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі № 1-3/2008 «про завдання третейського суду», під правом на обрання способу захисту свого права розуміється, у тому числі , право обрати для свого захисту державний або третейський суд (https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v001p710-08).
Відповідно до п. 2 постанови пленуму Верховного Суду України від 01.11.1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» «суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй» ( див https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96 ) Позбавлення споживача права на розгляд спору за його участю у третейському суді суперечить не тільки конституційному праву споживача, але і Директиві Європейського Парламенту та Ради ЄС № 2013/11/EU від 21.05.2013 року «Про альтернативне вирішення спорів зі споживачами» див. http://eur-lex.europa.eu/legal-content/EN/TXT/?uri=celex:32013L0011 або , https://tpu.inf.ua/direktiva-yes-2013-11-eu-vid-21-05-2013-roku-pro-alternativne-virishennya-sporiv-zi-spozhivachami/, у якої прямо передбачена можливість розгляду вимог споживача у недержавному суді.
Використання цих доводів у справах пов’язаних із третейським розглядом допоможе змінити явно помилковий висновок Верховного Суду про непідвідомчість третейському суду справ у спорах що виникають з правовідносин між банком та споживачем із споживчого кредиту незалежно від того хто є позивачем банк чи споживач