Позов лише з однією вимогою про визнання недійсною третейської угоди або застереження не підлягає розгляду державним судом

Перегляди: 63

У постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 30.08.2024 року у справі № 911/1766/22 ( https://reyestr.court.gov.ua/Review/121725661 )
про визнання недійсним третейського застереження зроблені наступні висновки:

1. Дійсність або недійсність третейської угоди або застереження не може бути самостійним (окремим) позовним провадженням

Правова природа арбітражної (третейської) угоди визначена у постанові Верховного Суду від 26.07.2023 р. у справі № 824/123/22 , у якої вказано, що по суті ця угода є процесуальним договором, хоча й може міститися в приватному-правовому договорі. Аналогічні правові позиції містяться у постановах Верховного Суду від 04.03.2024 у справі №824/97/22, від 21.03.2024 у справі №824/99/22.
Третейська (арбітражна) угода не є правочином, договором у класичному значенні, оскільки породжує виключно процесуальні, а не матеріально-правові наслідки. Процесуальним наслідком третейської (арбітражної) угоди є виключення спору з юрисдикції судів господарської чи цивільної юрисдикції.
Ухвалення третейського (арбітражного) рішення на основі недійсної третейської(арбітражної) угоди є підставою для скасування цього рішення або для відмови у його визнанні й виконанні або – відмови у видачі наказу на примусове виконання. Третейська (арбітражна) угода як юридичний факт не породжує набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, відтак укладання цієї угоди не може порушувати цивільні права чи охоронювані законом інтереси.
За відсутності порушеного матеріального права (інтересу) виключається можливість розгляду судом відповідного позову про захист такого права (інтересу).Оскільки третейська (арбітражна) угода забезпечує передачу спорів між сторонами на розгляд третейського суду (арбітражу) і не регулює інших питань, позов про визнання недійсною третейської (арбітражної) угоди може захищати лише одне право - право на доступ до державного (у цій справі - господарського) суду.
Однак наявність третейської (арбітражної) угоди сама по собі за загальним правилом не порушує і не може порушити право особи на доступ до суду в розрізі захисту порушених прав за господарським договором.
З наведеного чітко видно, що існування третейської угоди саме по собі жодним чином не порушує право особи на доступ до суду, тому самостійний позов про визнання недійсним третейської угоди, як спосіб захисту права, є неналежним, недоцільним і, можна сказати, дефектним - він не поновлює і не захищає право на доступу до суду, адже неможливо відновити чи захистити право, яке взагалі не було порушеним.
Таким чином, зміст п.7 ч.1 ст.226 ГПК свідчить про те, що суд вирішує питання про дійсність арбітражної угоди не як позовну вимогу, а як процесуальне питання на підставі заяви сторони про наявність арбітражної угоди, до початку розгляду справи по суті.
Отже, вимога про визнання третейської угоди недійсною та / або нечинною, невиконуваною ніколи не може бути (єдиним) предметом позову, а по суті є спором між
сторонами щодо юрисдикційної належності цього спору, а, отже, така позовна вимога не підлягає розгляду в господарських судах.
Так, якщо позов містить лише одну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, то відповідно до приписів п.7 ч.1 ст.226 ГПК за наявності заперечення однієї зі сторін суд має до початку розгляду спору по суті вирішити процесуальне питання про недійсність угоди.
Якщо суд визнає угоду дійсною, він лишає позов без розгляду, і тоді це питання залишається в компетенції третейського суду.
Якщо ж суд після розгляду заперечень відповідача проти юрисдикції третейська угода буде визнана недійсною, надалі господарський суд не зможе розглянути позов по суті, адже питання юрисдикції вирішено, а між сторонами не існує матеріально-правового, господарського спору. Відтак зазначена позовна вимога за жодних обставин не підлягає розгляду у господарському суді.
Якщо позов містить лише одну позовну вимогу про визнання третейської / арбітражної угоди недійсною, приписи п.7 ч.1 ст.226 ГПК не підлягають застосуванню, а суд має відмовити у відкритті позовного провадження на підставі п.1 ч.1 ст.175 ГПК або, якщо таке провадження було помилково відкрито, то закрити його на підставі п.1 ч.1 ст.231 ГПК (спір не підлягає розгляду у господарських судах).

2. Інститути третейської та арбітражної угоди, а також нормативні приписи щодо компетенції третейських і арбітражних судів є певною мірою уніфікованими.
3. Національні суди (господарські та цивільні) можуть втручатися в питання арбітражу (третейського розгляду) та здійснити судовий контроль (вирішити питання щодо дійсності арбітражної або третейської угоди) виключно у трьох випадках:
-          при поданні стороною договору позову до суду з будь-яких питань, пов`язаних із договором, який містить третейське застереження чи щодо якого сторони уклали третейську угоду (п.7 ч.1 ст.226 ГПК , п.6 ч.1 ст.257 ЦПК );
-          у процедурі оспорювання рішень третейських судів ( ст.51 Закону "Про третейські суди ( гл.1 розд. VII ГПК , розд. VIII ЦПК );
-          при розгляді судом питання про надання дозволу та видачу наказу на примусове виконання рішення третейського суду ( ст. 56 Закону Про третейські суди ( гл.2 розд. VII ГПК , гл.4 розд. ІХ ЦПК ).
Вирішуючи питання про скасування рішення третейського суду та / або про видачувиконавчого документа, господарський суд одночасно вирішує питання про дійсність чи недійсність третейської угоди у разі заявлення відповідних доводів стороною.  Тому якщо відповідач у третейській справі вважає, що третейська угода є недійсною, він повинен надати суду свої доводи й докази на користь недійсності третейської угоди в межах відповідного судового процесу. Судове рішення з питань скасування рішення третейського суду та / або видачі виконавчого документа є одночасно рішенням, яким вирішується питання про дійсність чи недійсність третейської угоди. Висновки про це повинні міститися у мотивувальній частині судового рішення.
          Висновок щодо дійсності / недійсності третейської у цих випадках має міститися в мотивувальній частині судового рішення, адже це не є позовною вимогою.
Відповідно п.7 ч.1 ст.226 ГПК може застосовуватися лише якщо предметом позову у господарській справі є питання, що є предметом арбітражної угоди (тобто спір по суті), а не сама арбітражна (третейська ) угода.
4          Подання позову про визнання третейської угоди недійсною (особливо post factum - після вирішення судом справи про скасування рішення третейського суду або про видачу виконавчого документу на це рішення) може свідчити про ігнорування компетенції третейського суду, його відносної інституційної самостійності, суперечливу поведінку сторони такої угоди та її недобросовісність, позбавляти іншу сторону того, на що вона розраховувала при укладенні третейської угоди, а також нівелює механізм третейського розгляду, підриває його реальність та ефективність.
За загальним правилом розгляд господарським судом позовної вимоги про недійсність третейської угоди є незаконним втручанням у компетенцію третейського суду. Наведене правило має логічну зумовленість, оскільки інакше недобросовісна сторона, яка попередньо уклала третейську угоду, однак надалі одержала негативне (не на свою користь) рішення третейського суду, мала б змогу поставити під сумнів третейську угоду та оскаржити її до суду шляхом подання ресцисорного позову.