Коментар Третейської палати України стосовно правової позиції Верховного Суду України від 18.11.2015 року у справі № 6-187цс15 щодо застосування п.14 ст.6 Закону України «Про третейські суди» у справах про визнання недійсним третейського застереження

Перегляди: 9871

18.11.2015 року Верховним Судом України у справі № 6-187цс15 ( доповідач суддя Охрімчук Л.І.) була розглянута заява фізичної особи – споживача банківських послуг про перегляд ухвали ВССУ від 13.03.2015 року у зв’язку з неоднаковим застосуванням п.14 ст.6 Закону України «Про третейські суди» ( надалі – Закон) у справах за позовом споживачів про визнання недійсним третейського застереження.

За результатами розгляду заяви споживача Верховний Суд України у справі № 6-187цс15 висловив наступну правову позицію:

« Відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» (частину першу статті 6 цього Закону доповнено пунктом 14 згідно із Законом № 2983-VI від 3 лютого 2011 року) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

За частиною першою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов’язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов’язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку, що правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом від 3 лютого 2011 року виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Незалежно від предмета та підстав спору, а також незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону України «Про захист прав споживачів ».

Коментар ТПУ

Предметом розгляду Верховним Судом України була ухвала ВССУ від 13.03.2015 року у справі № 743/1668/14-ц за позовом споживача про визнання недійсним третейського застереження у порівнянні з ухвалою ВССУ від 12.11.2014 року у іншій справі про визнання недійсним третейського застереження .

У правовому висновку Верховний Суд України повторює правову позицію викладену у справі № 6-1716цс15.

«Правовідносини між кредитором та позичальником (споживачем) за договором споживчого кредиту виникають як під час укладання, так і під час виконання такого договору». Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитором та споживачем.

Проте у правовому висновку Верховного Суду України немає нормативного обґрунтування, на підставі якої норми права з доводу про те , що Закон України «Про захист прав споживачів» поширюється на правовідносини між кредитором та споживачем після укладання договору випливає висновок про те, що з підвідомчості третейського суду виключені справи за участю споживачів «незалежно від предмета та підстав позову та незважаючи на те, хто звернувся з позовом». Фактично Верховний Суд України у справі № 6-187цс15 зробив висновок про те, що до справ про захист прав споживачів відносяться справи за участю споживачів «незалежно від предмета та підстав позову та незважаючи на те, хто звернувся з позовом».

Закон України «Про захист прав споживачів» ніяких обмежень підвідомчості третейського суду не встановлює.

Відповідно до ст.17 ЦПК , ч.2 ст.1 , ч.1 ст.6 Закону України «Про третейські суди» третейський суд може розглянути будь-який спір за виключенням визначеним законом.

Пунктом 14 статті 6 Закону України «Про третейські суди» із підвідомчості третейського суду виключені справи у спорах «щодо захисту прав споживачів».

Справи, які відносяться до захисту прав споживачів є нормативно визначеними

Так, відповідно до ст. 16 ЦКУ, яка має назву «Захист цивільних прав та інтересів судом» захист прав здійснюється шляхом звернення до суду.

Відповідно до ч.5 ст. 110 ЦПК для захисту прав споживач звертається до суду з позовом. За визначенням ст.1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживачем є фізична особа.

Статтею 22 Закону України «Про захист прав споживачів» також передбачено звернення споживачів з позовом до суду «з вимогами, що пов’язані з порушенням їх прав». Справа відкривається судом з надходженням до суду належного позову ( ст.122 ЦПК) .

Саме з цих норм виходив пленум Верховного Суду України , який у пункті 6 постанови від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» зробив висновок про те, що у справах про захист прав споживачів позивачем є споживач , який повідомляє у позові про порушення його прав споживача передбачених Законом України «Про захист прав споживачів».

Аналогічна правова позиція міститься у пунктах 3 та 5 Постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 30.03.2012 року № 5 « Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин ».

Відома і позиція законодавця, який під справами щодо захисту прав споживачів розумів саме справи де позивачем є споживач. У пояснювальних записках до законопроектів № 6670, та 6670-1, які передували прийняттю Закону України № 2983-VI про виключення із підвідомчості третейського суду справ щодо захисту прав споживачів сказано про те, що метою цих законопроектів є звільнення споживачів від плати за розгляд їх вимог, що передбачено лише у державному суді. З цією метою законодавець спочатку у законопроекті № 6670 пропонував виключити з компетенції третейського суду «справи за участю споживачів», але пізніше за результатами обговорення цього законопроекту альтернативним законопроектом № 6670-1 було запропоновано виключити із підвідомчості третейського суду саме «спори щодо захисту прав споживачів» з тою самою метою звільнення споживачів від плати за розгляд їх вимог (див http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc2_5_1_J?ses=10007&num_s=2&num=6670&date1=&date2=&name_zp=&out_type=&id= ).

Таким чином, нормативно визначено, що до справ щодо захисту прав споживача відносяться справи , у яких позов до суду пред’явив споживач ( фізична особа) та змістом його позову є вимога про захист його порушених прав споживача передбачених законодавством про захист прав споживачів.

Оскільки спори щодо захисту прав споживачів є нормативно визначеними , справи за позовами банків до споживачів за цим визначенням не є справами у спорах щодо захисту прав споживачів.

У правовому висновку Верховного Суду України також немає нормативного обґрунтування чому з висновку про те, що з підвідомчості третейського суду виключені справи за участю споживача випливає недійсність третейського застереження ?! У постанові немає посилань на висновок науково-консультативної ради, який ухвалою ВСУ від 21.04.2015 року у справі 6-187цс15 (http://reyestr.court.gov.ua/Review/43699018) доручалось підготувати раді.

Відомо, що за загальним процесуальним правилом, наслідком порушення підвідомчості відповідно до п.4 ч.1 ст.309 ЦПК та ст. 51 Закону України “Про третейські суди” є скасування рішення суду , а не визнання недійсним умови договору про розгляд спорів у некомпетентному суді

Крім того, міжнародними правилами арбітражу ( ст.ст. 6, 8, 34 Типового Закону ЮНСІТРАЛ (http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_879) виключена сама можливість розгляду державними судами позовів про визнання недійсним третейського застереження окремо від вимоги про скасування рішення третейського суду або вимоги про відмову у видачі виконавчого документу.

На необхідність враховувати міжнародні правила арбітражу звертав увагу Конституційний суд України у п.3.2 Рішення від 10.01.2008 року № 1-рп/2008

У відповідності з цими міжнародними правилами у ст.ст.51,56 Закону України «Про третейські суди» прямо сказано про те, що третейське застереження визнається недійсним «компетентним» судом і це визнання пов’язується у цих статях з розглядом питання про скасування рішення третейського суду або – про відмову у видачі виконавчого документу.

Розглядаючи позови лише з однією вимогою про визнання недійсним третейського застереження державні суди порушують ці норми та фактично сприяють процесуальним зловживанням відповідачів у третейських справах, які завдяки цьому завантажують державні суди спочатку заявами про скасування рішень третейського суду , скаргами на видачу виконавчого документу на ці рішення та після цього ще оскаржують третейське застереження окремим позовом.

Відповідно до діючої редакції ст.ст.355, 360-7 ЦПК, п.5 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» загальні суди враховують висновки Верховного Суду України про застосування норм права , викладеного у його постановах прийнятих за результатами розгляду справ з подібними правовідносинами. «Суд має право відступити від правої позиції, викладеної у висновку Верховного Суду України з одночасним наведенням відповідних мотивів.»

Вище викладені доводи (мотиви), які Верховний Суд України у справі № 6-187цс15 не розглядав та не надавав їм оцінку.