Олена Перепелинська. Споживачі у третейських судах: чи вирішить законопроект №6670-1 існуючі проблеми?
Олена ПЕРЕПЕЛИНСЬКА
член Англійського Королівського інституту арбітрів,
арбітр Вільнюського комерційного арбітражного суду ,
Старший юрист ЮФ «Василь Кісіль і Партнери»
СПОЖИВАЧІ У ТРЕТЕЙСЬКИХ СУДАХ: ЧИ ВИРІШИТЬ ЗАКОНОПРОЕКТ №6670-1 ІСНУЮЧІ ПРОБЛЕМИ?
4 листопада 2010 року Верховна рада України прийняла у першому читанні проект закону «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» (щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам) (далі - «Законопроект №6670-1»). Як випливає з тексту самого проекту та пояснювальної записки до нього, метою Законопроекту №6670-1 є «забезпечення права споживача на захист своїх прав у суді загальної юрисдикції» шляхом вилучення з підсудності третейських судів «справ у спорах щодо захисту прав споживачів». Обґрунтовуючи необхідність прийняття зазначених змін, автор Законопроекту №6670-1 підкреслює, що вони спрямовані, в першу чергу, на захист споживачів банківських та страхових послуг, яким відповідні фінансові установи нав’язують розгляд спорів у тому чи іншому третейському суді. А споживач при цьому «є «заручником» так званих типових договорів».
Цікаво, що у висновку комітету на цей та пов’язаний з ним проект закону №6670, вказується, що «внесені проектами зміни до Закону узгоджуються із приписами частини першої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», згідно з якими захист прав споживачів, передбачених законодавством, здійснюється судом. При цьому, необхідно враховувати, що відповідно до частини першої статті 124 Конституції України делегування функцій судів не допускається».
Спробуємо розібратися, чи дійсно все це так і чи можуть запропоновані авторами альтернативних законопроектів №6670-1 та №6670 зміни вирішити проблеми, які існують в цій сфері.
Перш за все, необхідно відмітити, що законопроекти №6670 і №6670-1 – це вже не перша спроба вилучити цю категорію спорів із підвідомчих третейським судам справ.
Цього разу з двох альтернативних законопроектів у першому читанні Верховною Радою України було прийнято за основу саме Законопроект №6670-1, оскільки його формулювання знайшли «більш вдалим».
На жаль, з цим важко погодитись, адже запропоноване в Законопроекті №6670-1 формулювання самого вилучення «справ у спорах щодо захисту прав споживачів» з підсудних третейським судам справ викликає багать питань. Очевидно, що і без внесення запропонованих змін певні спори в сфері захисту прав споживачів не підвідомчі третейським судам (наприклад, спори за участі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в сфері захисту прав споживачів та його територіальних органів). Тому не зовсім зрозуміло, які ж саме справи малися на увазі автором Законопроекту №6670-1 як такі, що не підлягають розгляду третейськими судами. Судячи з задекларованої мети прийняття Законопроекту №6670-1, можна зробити висновок, малися на увазі тільки спори між споживачами та надавачами відповідних фінансових послуг. Можливо, саме тому до другого читання Законопроект №6670-1 пропонується з наступним формулюванням: «14) справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки)», що також не є коректним.
Якщо ж подивитися на суть проблеми, описаної в пояснювальній записці до Законопроекту №6670-1, то стає очевидним, що вона полягає не в тому, що відповідні спори передаються на розгляд третейським судам, а в тому, як саме укладається третейське застереження. Ця проблема стосується порядку укладення договорів зі споживачами в цілому. І не тільки в сфері фінансових послуг.
Сама по собі правова можливість передавати спори між споживачами товарів, робіт і послуг та відповідними виробниками чи продавцями товарів, виконавцями робіт чи надавачами послуг на вирішення третейського суду жодним чином не порушує права споживачів та не суперечить положенням ч.1 ст.22 Закону України «Про захист прав споживачів» та ст. 124 Конституції України.
Термін «суд» в цьому та в інших законах України не можна автоматично тлумачити виключно як суд державний. Якщо б це було так, то третейські суди взагалі б не могли існувати. Адже чи багато в Україні законів, в яких прямо передбачено, що спори в тій чи іншій сфері правовідносин вирішуються судами чи третейськими судами? Певно, що ні. Питання підсудності справ третейським судам, як правило, вирішується в спеціальних законах («Про третейські суди», «Про міжнародний комерційний арбітраж») та процесуальних кодексах. Так, наприклад, в ч. 2 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України вказано: «підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті». А у ст. 17 Цивільного процесуального кодексу України закріплено право сторін підсудного загальним судам спору передати його «на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом». Саме про такі випадки йдеться у ст. 6 Закону України «Про третейські суди», зміни до якої пропонується внести Законопроектом №6670-1.
Крім того, значення терміну «суд» вже багато разів було предметом тлумачення Європейського суду з прав людини, в тому числі, й у справі «Компанія «Регент» проти України», де було прямо підтверджено, що він охоплює і третейські (арбітражні) суди. І хоча це тлумачення було зроблено в контексті захисту прав людини, воно, без сумніву, справедливе і контексті захисту прав споживачів.
В багатьох розвинутих країнах, в тому числі і в країнах ЄС, спори між споживачами товарів, робіт і послуг та відповідними виробниками чи продавцями товарів, виконавцями робіт чи надавачами послуг підсудні третейським судам. І споживач не позбавлений правової можливості зробити вибір на користь третейського розгляду як більш швидкого та ефективного способу вирішення спорів. Головне, щоб такий вибір було зроблено усвідомлено та добровільно.
Дотримання цього принципу забезпечено, в тому числі, положеннями Директиви 93/13/EEC про несправедливі умови у споживчих договорах (Council Directive 93/13/EEC of 5 April 1993 on unfair terms in consumer contracts), яка встановлює мінімальний стандарт захисту прав споживачів від несправедливих умов, нав’язаних їм у договорах продавцями товарів чи надавачами послуг.
Так, за загальним правилом, умова договору зі споживачем, яка не була погоджена з ним окремо, вважається несправедливою, якщо всупереч вимогам добросовісності вона призводить до значного дисбалансу договірних прав та обов’язків на шкоду споживача. Важливим наслідком кваліфікації тієї чи іншої умови як несправедливої є те, що вона не матиме обов’язкової сили для споживача без шкоди для дії інших положень контракту, якщо вони можуть продовжувати діяти без таких несправедливих умов. Не вдаючись до глибокого аналізу Директиви 93/13/EEC, для цілей цієї статті зазначимо, що в додатку до вказаної директиви міститься орієнтовний перелік договірних умов, які можуть вважатися несправедливими. Останніми в цьому переліку зазначені умови, які стосуються обмежень процесуальних прав споживача та, зокрема, вимагають від нього передавати спори з договору виключно на вирішення арбітражу, не передбаченого правовими нормами. Практика застосування цих приписів національними судами та Судом ЄС свідчить про ефективність такого механізму захисту прав споживачів, в тому числі, в питаннях, пов’язаних з належним укладанням третейських застережень у договорах з продавцями товарів чи надавачами послуг.
Цікаво, що ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» також містить положення щодо несправедливих умов договорів та визнання їх недійсними, при розробленні яких очевидно використовувалася Директива 93/13/EEC. Щоправда, використовувалась вона дещо вибірково, а тому питання укладання третейських застережень у законі вирішені не були. І хоча наведений у ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» перелік не є вичерпним, визнавати третейське застереження несправедливою та, відповідно, недійсною умовою договору може бути доволі проблематично.
Тим більше, що практика українських судів з розгляду спорів у сфері надання фінансових послуг, розвивається зовсім в іншому напрямку. Так, наприклад, у Листі Верховного суду України від 07.10.2010 р. «Узагальненні судової практики розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин (2009-2010)», серед іншого, зазначається, що «застосування Закону України «Про захист прав споживачів» до спорів, які виникають з кредитних правовідносин, можливе в тому разі, якщо предметом і підставою позову є питання надання інформації споживачеві про умови отримання кредиту, типи відсоткової ставки, валютні ризики, процедура виконання договору тощо, які передують укладенню договору. Після укладення договору між сторонами виникають кредитні правовідносини, тому до спорів щодо виконання цього договору цей закон не може застосовуватись, а застосуванню підлягає спеціальне законодавство в системі кредитування».
Цей підхід вливає і на низку процесуальних питань розгляду таких справ, в тому числі на питання підсудності. В пояснювальній записці до Законопроекту №6670-1 його автор наголошує, що одним з найбільших «порушень» прав споживачів внаслідок укладення третейського застереження є позбавлення споживача можливості подати позов за місцем свого проживання. Залишаючи без коментарів природу такого «порушення», хотілося б відмітити, що розгляд таких справ у судах загальної юрисдикції далеко не завжди відбувається за місцем проживання споживача. Так, у вже згаданому Листі Верховного суду України від 07.10.2010 «оскільки, як зазначалось вище, Закон України "Про захист прав споживачів" не поширюється на спори щодо виконання кредитних договорів, що впливає на визначення підсудності спору за місцем проживання споживача, то виникає питання підсудності за місцем знаходження філії банку».
Тож розгляд спорів, що випливають з кредитних договорів, виключно судами державними не є панацеєю від всіх проблем у сфері захисту прав споживачів. Зрозуміло, що внаслідок світової фінансової кризи далеко не всі боржники спроможні повернути взяті в банку кредитні кошти. Це, в свою чергу, потягло стрімке зростання кількості справ про стягнення заборгованості за кредитами, досить значна частина яких було вирішено саме третейськими судами. Вилучення цих справ з підсудності третейським судам однозначно збільшить навантаження загальних судів, що позначиться й на строках їх розгляду. Але норми закону, яка б дозволяла не повертати отримані споживачем кредитні кошти, не існує.
За таких обставин запропоновані Законопроектом №6670-1 вилучення «справ у спорах щодо захисту прав споживачів» з підсудних третейським судам справ, навіть у редакції, запропонованої до другого читання, замість очікуваного вирішення проблем, описаних на початку цієї статті, фактично позбавить всіх без виключення споживачів на території України права вибору третейського розгляду спорів за їх участю, та ще й потягне безкінечні суперечки щодо того, чи підлягає Закон України «Про захист прав споживачів» застосуванню до тих чи інших правовідносин.
Іншими словами, прогнози автора Законопроекту №6670-1 щодо очікуваних наслідків застосування законопроекту після його прийняття, а саме те, що «з підвідомчості третейських судів будуть виключені справи щодо захисту прав споживачів, внаслідок чого зазначені справи підлягатимуть розгляду виключно загальними судами, що сприятиме посиленню захисту прав споживачів», навряд чи справдяться. Натомість його прийняття скоріше потягне додаткові проблеми в сфері захисту прав споживачів.
І наостанок хотілося б зазначити, що проблеми, які існують в сфері захисту прав споживачів в Україні, необхідно вирішувати комплексно, адже вони виходять далеко за межі сфери фінансових послуг та не обмежуються питаннями підсудності справ, стороною яких є споживачі. Крім того, Україна – не перша країна, в якій подібні проблеми виникли, і тому «винаходити колесо» немає потреби. Набагато ефективніше – проаналізувати позитивний досвід інших країн у їх розв’язанні. А намагання вирішити тільки частину проблеми без врахування решти може не тільки не принести бажаного позитивного результату, а й ускладнити все ще більше.
Текст статті опублікований у Юридичній газеті (№ 5, від 1 лютого 2011 року).
