Резолюція круглого столу «Розвиток альтернативних методів вирішення спорів – третейський аспект»

Перегляди: 16314

м. Київ, 12.06.2015 року

РЕЗОЛЮЦІЯ

Круглого столу «Розвиток альтернативних методів вирішення спорів – третейський аспект»

Учасники Круглого столу «Розвиток альтернативних методів вирішення спорів – третейський аспект» вважають третейський розгляд спорів в господарських та цивільних відносинах важливим елементом громадянського суспільства та ознакою розвитку правової культури в Україні, розуміють необхідність вдосконалення законодавства та практики третейських судів, маючи на меті становлення системи національного арбітражу на рівні міжнародних правил арбітражу .

Учасники Круглого столу констатують наявність наступних актуальних питань, що виникають у практиці третейських та державних судів при застосуванні законодавства про арбітраж ( третейський розгляд)

1. Застосування міжнародних правил арбітражу для обґрунтування правових позицій сторін спору та суду .

Актуальним для практики розгляду спорів третейськими та державними судами у справах пов’язаних з застосуванням Закону України «Про третейські суди» ( надалі-Закон) є висновок зроблений у п.3.2 Рішенні Конституційного Суду України від 10.01.2008 року у справі № 1-3/2008 року про те, що:

«функціонування третейських судів в Україні базується не лише на засадах національного, а й міжнародного права…Загальні засади арбітражного розгляду цих спорів визначені Європейською конвенцією про зовнішньоторговельний арбітраж від 21 квітня 1961 року та рекомендовані державам Арбітражним регламентом Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ) від 15 червня 1976 року».

Ці міжнародні правила не є нормами обов’язковими для застосування третейськими та державними судами, але є орієнтиром для оцінки спірних обставин справи.

2. Спори про визнання недійсними третейських угод не виключені із підвідомчості третейських судів. Розгляд державними судами вимог про визнання недійсним арбітражних ( третейських) угод обмежується певними випадками прямо визначеними у законі та у міжнародних правилах арбітражу .

Відповідно до частини 7 та 8 статті 27 Закону третейські суди мають право розглядати «питання про недійсність третейської угоди». Спори про визнання недійсними третейських угод не виключені із підвідомчості третейських судів. Тому за наявності «заперечення проти вирішення спору у суді» такі позови повинні залишатися загальним судом без розгляду на підставі п.6 ч.1 ст.207 ЦПК у загальному суді або провадження за такими позовами повинно бути припинено у господарському суді на підставі п.5 ч.1 ст.80 ГПК. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Вищого господарського суду України від 10.12.2014 р. у справі № 910/8220/14 та від 16.09.14 року у справі № 910/9273/14.

Міжнародними правилами арбітражу не передбачений розгляд державними судами позову лише з однієї вимогою про визнання недійсним третейського застереження. Відповідно до ст. ст. 5 , 8 Типового Закону ЮНСІТРАЛ державний суд може розглянути вимогу про визнання недійсним арбітражного застереження лише у позові, який містить і вимогу по суті предмету угоди.

За цим правилом державний суд спочатку перевіряє дійсність третейського застереження і у разі, якщо воно дійсне, але від відповідача надійшло заперечення щодо розгляду спору у державному суді залишає інші вимоги без розгляду. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Київського апеляційного господарського суду України у справах від 27.06.13 року у справі № 910/109, від 26.08.2014 року у справі № 910/5380/14, від 10.02.2015 року у справі № 910/13225/14

У статтях 51, 56 Закону однією із підстав для скасування рішення третейського суду або відмови від видачі виконавчого документу на це рішення є визнання недійсним третейського застереження компетентним судом. Відповідно до ст.2 Закону компетентним судом є «місцевий суд за місцем розгляду третейської справи». З цього випливає, що визнати недійсним третейське застереження може лише компетентний державний суд, що розглядає справу про скасування рішення третейського суду або справу про видачу виконавчого документу за відповідною заявою відповідача про недійсність третейського застереження.

Інші державні суди можуть також розглянути вимогу про визнання недійсним третейського застереження тільки за наявності у позові іншої вимоги по суті договору, яка і надає можливість іншому, ніж «компетентний» суд розглянути такий позов за правилами підсудності вимоги, що виникла із суті договору.

3. Про розгляд третейськими судами спорів за позовами банків до споживачів.

Змінами до ст.6 Закону України «Про третейські суди» ( надалі - Закон) з 12.03.2011 року з підвідомчості третейських судів були виключені спори щодо захисту прав споживачів ( див п.14 ст.6 Закону).

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 12.04.1996 року № 5 «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» визначено, що до спорів про захист прав споживачів відносяться справи за позовами споживачів про захист їх прав передбачених Законом України «Про захист прав споживачів» ( див п.п.1,6 цей постанови).

У більшості третейських застережень у договорах із споживачами сторони відповідно до ч.2 ст.1 Закону передбачили розгляд у третейському суді усіх спорів, що виникають із договору із споживачем. З договору із споживачем можуть виникнути, як спори щодо захисту прав споживачів, так і спори щодо захисту прав банків. Спори про захист прав банку не виключені з компетенції третейських судів.

Проте 20.05.2015 року Верховним Судом України за результатами розгляду справи № 6-64цс15 про визнання недійсним третейського застереження у договорі банку із споживачем було зроблено висновок про те, що третейське застереження, яке укладене після 12.03.2011 року є недійсним, оскільки з 12.03.2011 року пунктом 14 ст.6 Закону встановлена заборона на розгляд третейськими судами спорів щодо захисту прав споживачів.

Вважаємо, що з цього висновку Верховного Суду України не випливає заборони на розгляд третейськими судами спорів за позовами банків про захист прав банку, що виникають із договору банку із споживачем укладеного після 12.03.2011 року, оскільки у справі № 6-64цс15 Верховний суд України не розглядав доводів про те, що з третейського застереження про розгляд всіх спорів, що виникають з договору із споживачем можуть виникнути різні спори, як виключені, так і не виключені з компетенції третейських судів; не розглядав наслідків, які встановлені у ст.ст.51, 56 Закону України «Про третейські суди» у разі порушення вимог п.14 ст.6 Закону ( скасування рішення третейського суду , а не визнання недійсним третейського застереження).

4. Законом визначені лише процесуальні підстави для скасування рішення третейського суду або відмови у видачі виконавчого документу на рішення третейського суду.

Законом України «Про третейські суди» та відповідними процесуальними кодексами передбачені лише процесуальні підстави для скасування рішення третейського суду або відмови у видачі виконавчого документу на рішення третейського суду.

Рішення третейського суду не може бути переглянуто державним судом по суті або скасовано з підстав, що не передбачені законом, наприклад, у разі припинення договору поруки встановленого державним судом після прийняття рішення третейського суду про стягання боргу з поручителя за цим договором.

Деякі державні суди розширено тлумачать таку підставу для скасування рішення третейського суду як невідповідність складу третейського суду вимогам ст.16-19 Закону . До цього порушення суди безпідставно відносять , зокрема :

- відсутність у третейській справі розпорядження голови третейського суду про призначення судді у вигляді певної паперової форми, незважаючи на те що Законом та Регламентом третейського суду окремої форми такого розпорядження не передбачено,

- відсутності у заяві третейського судді про самовідвід вказівки на причини самовідводу судді, незважаючи на те що Законом не передбачено ніяких підстав чи пояснень самовідводу третейського судді за його проханням.

Інколи господарські суди для розширеного тлумачення існуючих у Законі підстав для скасування рішення третейського суду використовують рішення Європейського суду з прав людини у конкретній справі, у якому встановлене порушення вимог ст. 6 Європейської конвенції з прав людини до належного суду. У цьому випадку проблемою є обґрунтованість державним судом тотожності конкретних обставин, які розглядав ЄСПЛ та третейський суд у конкретних справах. Крім того, особливості третейського розгляду справ не дозволяють всі висновки про порушення Конвенції, які зробив ЄСПЛ стосовно справ розглянутих державними судами використовувати для оцінки третейського розгляду справи. На наш погляд, для більш повної оцінки обставин розгляду справи третейським судом краще використовувати міжнародні правила арбітражу або рішення ЄСПЛ , що стосуються саме арбітражного розгляду справи.

5 . Законом не передбачена можливість апеляційного оскарження ухвал місцевих судів про видачу виконавчих документів на примусове виконання рішень третейських судів. Існує різна практика загальних та господарських судів з цього питання.

Законом України «Про третейські суди» (надалі – Закон ) та процесуальними кодексами передбачена можливість оскарження рішень третейського суду та ухвал місцевих судів про відмову від видачі виконавчого документу на рішення третейського суду процесуальними кодексами. Законом не випадково не передбачена можливість апеляційного та касаційного оскарження ухвал про видачу виконавчого документу. Неможливість оскарження ухвал про видачу виконавчого документу випливає із того що Закон містить однакові підстави як для скасування рішення третейського суду, так і для відмови від видачі виконавчого документу. Апеляційний та касаційний розгляд ухвал про видачу виконавчих документів фактично означає повторний розгляд тих самих обставин прийняття рішення третейського суду , що повинні розглядатися судом при оскарженні рішення третейського суду. Крім того відповідач не позбавлений права на розгляд його заяви про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню .

Більшість апеляційних загальних судів відмовляють у розгляді апеляційних скарг на ухвали місцевих загальних судів про видачу виконавчих документів на рішення третейського суду та касаційні суди залишають ці рішення у силі.

Проте апеляційні та касаційні господарські суди розглядають апеляційні та касаційні скарги на ухвали місцевих господарських судів про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду з посиланням на п.8 ч.2 ст.129 Конституції України та Рішення Конституційного суду України від 27.01.2010 року, 28.04.2010 року, 8.07.2010 року, 02.11.2012 року.

Проте, на наш погляд, відмова від апеляційного та касаційного розгляду ухвал місцевого суду про видачу виконавчого документу на рішення третейських судів не є порушенням вимог п.8 ч.2 ст.129 Конституції України , оскільки у відповідача є можливість оскаржити не виконавчий документ, який є наслідком третейського рішення, а саме рішення третейського суду, а також є право на розгляд судом заяви про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню.

Рішення Конституційного суду від 27.01.2010 року, 28.04.2010 року, 8.07.2010 року, 02.11.2012 року стосуються лише ухвал, що приймаються окремо від рішення суду тим самим судом першої інстанції та оскарження яких не передбачено ст.293 ЦПК. Ухвали про видачу виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду не є ухвалами, які виносяться окремо від рішення тим самим судом першої інстанції. Рішення третейського суду приймає третейський суд, а ухвали про видачу виконавчих документів приймає місцевий держаний суд. Стосовно цих ухвал Конституційний суд України свого висновку не надавав. Ця правова позиція викладена у листі ВССУ від 27.09.2012 вих. № 10-1358/0/4-12 ВССУ «Про апеляційне оскарження ухвал суду про видачу / відмову у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення третейського суду та їх розгляд» та підтримується Третейською палатою України.

Розгляд апеляційними та касаційними господарськими судами апеляційних та касаційних скарг на ухвали місцевих господарських судів про видачу виконавчого документу фактично означає повторний розгляд одних і тих самих обставин, що прямо суперечить закону, завантажує господарські суди, затягує отримання кінцевого результату третейського розгляду спорів.

Наприклад, у господарській справі № 27/176 ухвала про видачу виконавчого документу на рішення третейського суду від 15.03.2011 року розглядалась на протязі 2 років 2 складами апеляційного та касаційного суду незважаючи на те, що раніше господарський суд у господарській справі № 42/234 розглянув у двох інстанціях заяву про скасування цього рішення третейського суду та відмовив у її задоволенні. На додаток до страждань позивача у цій справі господарський суд у 2015 році прийняв до розгляду повторну заяву про скасування цього рішення третейського суду від 15.03.2011 року за тими ж самими підставами ( справа господарського суду № 910/2414/15-г). Існують десятки аналогічних прикладів.

6. Розгляд заяв про скасування рішення третейського суду можливий лише за місцем розгляду спору третейським судом.

Законом передбачено оскарження рішень третейського суду у державному суді за місцем розгляду справи третейським судом, тому розгляд заяв про скасування рішення третейського суду в іншому державному суді, наприклад, за місцем знаходження споживача, відносно якого третейський суд не розглядав позов щодо захисту прав споживача є незаконним.

7. Припинення договору з третейським застереженням не припиняє дію третейського застереження. Ця особливість третейського застереження визначається науковцями як автономність третейського застереження та випливає із вимог ч.8 ст.12 Закону «Про третейські суди» , ч.1 ст.16 Закону «Про міжнародний комерційний арбітраж» та міжнародних правил арбітражу де передбачена можливість розгляду спору не тільки у випадку припинення договору з третейським застереженням, а і у випадку недійсності договору . Аналогічна правова позиція викладена в Ухвалі ВССУ від 1.06.2011 року у справі № 6-3343св11